1.

– Ні, ось як так можна?! Дівчинка молода, видна, дві руки, дві ноги, на обличчі теж все на місці та й не криве, гарне! А волосся – чистий скарб, шовк! Точно знаю, сам у бальзами твої додаю травки спеціальні, олії, а то хімія одна, тьху! А колір який? Колір!.. І ось це все багатство – сидить удома ввечері у п'ятницю?! Горе мені! Жахливе життя тобі світить, моя дівонько... І мені через тебе! Ось помреш ти, на кого я залишусь?

 Голосіння і стогнання, звичайно, не особливо слух радували. Але якщо музику голосніше включити... Або навушники бездротові... Куди вона їх засунула? Треба пошукати. 

 Тоді розслабитися можна буде із чистою совістю. Чаю попити, яблуко з'їсти... або шматок пирога. П'ятниця, зрештою! Відкинутися на м'який підлокітник рідного та затишного крісла, укутавшись у пухнастий плед. І ще б гарну книжку завантажити на планшет. Забути про все у світі... Казка, а не план на вечір!

Так ні, ось цю казку їй у життя заважають втілити! 

 Бурмочуть і бурмочуть. Лаятись вирішили, чи бачите! Двадцять перше століття надворі, а їй нечисть, пробач Господи, нотації читає! Зовсім совість втратив. І жодної подяки за те, що йому дах надали, пряниками годують, рахунку випитому чаю не ведуть, і на каверзи із сусідськими мешканцями – очі заплющують.

 А могла б і не забирати із села після того, як бабуся померла, між іншим. От жив би собі в хаті, що руйнується, – ніхто б не дратував і не тривожив...

– Не могла, дівчино. Добра ти, сумлінна. Зовсім, як твоя баба, Зоряна-старша була... – тут голос перервався тяжким зітханням. Сумує за минулою господаркою нечисть шкідлива.

А ось її зараз більше цікавило те, що хтось знову у її думках копирсається. І злило це з неймовірною силою! Все в голові її розібрати не міг, звісно, але співчуття завжди відчував. І нахабно тим користувався.

– Серафиме! Припини негайно! Без тебе знаю, що характер підкачав. Жорсткіше треба бути, жорсткіше, – вона зітхнула з удаваним жалем. – Тоді б спокійно виставила тебе надвір – і горя не знала, – мрійливо простягла Зоряна.

Молодша, так. Та і єдина тепер.

 Називали її на честь бабусі, яку дуже любила онука. А тепер у спадок від якої якраз і мала не тільки ім'я, а ширше знання про навколишній світ, і ось це ось бурхливе буркотливе непорозуміння...

– Гей-гей, не треба на святе заритися. Я ж заради тебе все! За сироту ж хвилююсь... — стурбовано заголосив Серафим, відсунувшись у темний кут.

 Він був... Та біс його знає, ким! Чи то домовим, хоча усіма силами відкидав те, чи ще якоюсь дивиною. Ще й страшно ображався, якщо на це тільки натякаєш. Сутність магічна, та й потому.

 Чи то заблукав на землі дух предка, що давно спочив, чи то лісовичок якийсь. Хіба мало їх по лісах і полях рідних країв мешкало? А куди їм подаватися було, коли людина все під колгоспи та посіви вирубувала та розорювала? От і йшли в села, обережно і боязко, знаходячи тих, хто знав і розумів, умів у співдружності жити. У бабусі її Серафим жив стільки, скільки сама бабуся пам'ятала. Казала, що ще у її бабусі гостив часом. У прапрабабки Зоряни, виходить...

 Нечисть, одним словом. Ще й із неприємним характером. А зараз його вельми захопила ідея, що Зоряну час видавати заміж. І небажання «приреченої» ходити туди – Серафима хвилювало мало.

– Ну подумай сам, – періодично зітхала Зоряна, обкладаючись засушеними пелюстками та травами. – Навіщо нам ще чоловік якийсь? Буде тут ходити, речі розкидати, котлети вимагати, знов-таки, чужий мужик у хаті – суперництва терпіти не стане... А в мене ж і так ти є. Та й речі я сама розкидати вправна, ти знайдеш, – з посмішкою допікала свого «опікуна» Зоряна. – Ось де мій шарф, знаєш? Той, що такого... апельсинового кольору? Другого тижня знайти не можу. Він теплий, а зараз ці тумани... Яскравості хочеться!

– Тіні предків! – заходився сумно зітхати Серафим. – Їй мужика шукати – горить вже, палає! А вона – шарф... ШАРФ шукає! Бідолашне моє дитя, зовсім кмітливістю знедолене, – і її похмурий самопризначений опікун вирушав-таки шукати той шарф. – Він до твого волосся взагалі не пасує! Викинула б його на смітник... – бурмотів у процесі пошуків.

Що цікаво, до речі, в нього на те йшли хвилини! А Зоряна справді понад тиждень по шафах копалася! Ну куди їй заміж? Їй самій дружина потрібна... Ну чи от Серафим виручав. 

 І, до речі, хоч шарф до її рудуватого волосся справді пасував не особливо, домовий те терпів... 

 Ну гаразд, голосив з цього приводу, звичайно. Але то все дрібниці. Попри те він такий чай робив з обліпихи: ароматний та смачний, яскравий та зігрівальний, що неможливо відірватися!

Але зараз подумалося, що для вечора п'ятниці треба щось святкове... Чай обліпихи – чудово, проте...

– Сімочко, любий мій, рідний, – витягнувши губи бантиком, Зоряна нахилилася в бік того кута, в якому зникла її домашня нечисть.

– Чого тобі? – підозріло буркнув "рідний", ще й зеленим поглядом блиснув.

З незвички можна й інфаркт вхопити, коли в темряві такий «добрий» погляд побачиш... А Сіма ще й посміхатися таким комплектом зубів умів, що мимоволі про упирів та вампірів згадаєш. Та тільки Зоряна давно звикла.

– Какао хочеться... – мрійливо простягла вона, глибше закопавшись у плед, та й в крісло заразом...

 За вікном у ранніх сутінках все затягнув густий листопадовий туман, на деревах десь під її балконом висіли важкі холодні краплі вологи. З похмурим виглядом насупилися горобці, що скльовували вогняні ягоди горобини. А в неї – добре, тепло, затишно. Чарівно пахне засушена ромашка та лаванда, у вазі лежать різноколірні сухі пелюстки троянд, які вона висушила ще на літньому сонечку. Зав'ялені кружечки лимона та апельсина, коричні палички, розмарин та чебрець. І листя шавлії... 

 Ммм... Навіть пальці ніг підтискаються від задоволення і щастя, що в неї все це було, від тонкого аромату, що несе спокій і умиротворення.

 Зоряна любила затишний декор свого будинку... Так, насправді це була лише маленька однокімнатна квартирка, але вона все одно в ній душі не чула. Любила трави, які колись навчалася збирати разом із тією ж бабусею та сушити із Серафимом.