XVII "Щаслива попелюшка"

   – Ти все зібрала?
   – Майже, – голосила Софія, бігаючи по дому в пошуках потрібних речей.
   – Ось чому знову такий безлад? Люба моя, коли ти навчишся все складати по своїх місцях?
   – Олесь, я не встигаю з нашими подорожами! – вередувала дівчина, але як тільки бачила погляд Олеся відразу припиняла свої балачки та мовчки складала речі.
   В котрий раз вони збираються у поїздку, але Софія досі не може навчитися збирати речі, які потрібні лише на пару днів. У валізу все не вміщувалося, в домі стояв хаос, проте чоловік не злився на кохану, тільки посміювався з її зборів.
   Олесь вже не повертався до Польщі. Так, бувало інколи він їздив на свою колишню роботу, але переважно більшість часу працював у Львові. А ще його запросили на телебачення до Києва. Тепер кожного тижня він має туди їздити, але Софію ніколи не залишає вдома одну. З того дня, коли вона переїхала до нього, він ніколи не розлучається з нею і вона завжди супроводжує його в усіх робочих й не тільки подорожах, підтримує, надихає, чекає скільки треба.
   Але й не забуває і про свою творчість. Поки Олесь на роботі вона блукає містом і малює пейзажі, будинки, людей. Як завжди вона і коротала свій вільний час. Пише картини, проводить майстер-класи, заняття та тепер навіть вчить малювати племінницю Олеся Вероніку. Ту дівчинку, картину якої колись Софія побачила на полиці й сказала, що в неї талант.
   Ця маленька Вероніка, якій вже дев'ять років постійно приїжджає до них на вихідні й Софія та Олесь з нею бавляться, як зі своєю донькою, малюють, допомагають їй з уроками, граються на дворі із цуциком.     Так, Софія наполягла на тому, щоб Олесь купив собаку. Маленького, доброго щеня лабрадора, якого вони тепер беруть із собою всюди.
   Пройшло всього пару тижнів, як Софія кожного дня прокидається поряд з коханим, але таке відчуття, ніби вони все життя були разом.
   – Я домовився, ти завтра проводиш в Києві заняття для діток. Вас будуть знімати.
   – О, супер. Знову для телеканалу?
   – Так. Ладно, давай скоріше, бо спізнимося на літак ще через тебе!
   – Ей, а чого через мене?
   – Ну то ж не я вже двадцять хвилин вирішую що одягти! – засміявся Олесь, спостерігаючи зі свого робочого столу, як Софія не може визначитися із вибором наряду.
   Вона підійшла до нього, любляче поцілувала і вони рушили до Київа.

    Софія – видатна художниця. За рік вона зробила все, аби зараз її творчість була всім відома. А ще через те, що стане незабаром дружиною чоловіка, який теж має неабияку значущість в сфері шоу-бізнесу, про їх стосунки почали говорили всюди.
   Існує думка, що коли людина стає видатною, вона перетворюється на пафосну, зневажливу, надто самовпевнену. Але Софія зруйнувала цей стереотип, залишившись такою ж простою, веселою, неохайною дівчинкою. Ось за це Олесь і кохає свою майбутню дружину, допомагає готуватися до весілля, яке відбудеться в їх улюблену пору року – зимою.
   Взимку нам всім бракує тепла. Тепла не від каміна, не від опалення, навіть не від обліпихового чаю та не від пухової ковдри. Тепла від усвідомлення того, що ти приходиш додому, весь мокрий, знесилений після величезних заметів, а на тебе чекають. Ось саме взимку, коли тобі хочеться аби на тебе чекали вдома, Олесь і Софія поєднають свої серця назавжди.
   Але поки що осінь, в якій вони готуються до свого незабутнього і найщасливішого дня.

   В Києві вони купили костюм Олесю. Його вибирали не дуже довго, він майже відразу їм потрапив на очі. Хоча Софія здивувалася тому, що Олесь уважно дослуховувався до її вподобань і обирав те, що подобається саме їй. Звісно, вони шукали вбрання в найкращих бутіках, про існування яких Софія навіть не здогадувалася. Навіть, коли вже мала достатньо грошей, одягалася звичайно, як і раніше. Їй завжди було байдуже, якої марки її взуття, сукні та весь інший одяг. Головне для неї – бути стильною, а не модною. А Олесь ніколи не зраджував своїм улюбленим дизайнерам.
   З костюмом Олеся все зрозуміло. Взагалі з вибором одягу для чоловіків все просто та швидко. А ось із дівчатами. Тим паче із вибором сукні…Та ще й весільної…
   Софія обожнювала ходити по магазинах, а з її подругами – це одне задоволення. Їй подобалося, як дівчата турботливо підійшли до цієї справи. Їм зовсім не набридало шукати для неї найвишуканішу, найкрасивішу, найніжнішу весільну сукню.
   Вам, мабуть, цікаво як дівчата відреагували на такий щасливий поворот Софіїної долі? Як і будь-які найкращі подруги спочатку розділили її щастя, навіть Оксана, яка завжди була проти Олеся, щиро раділа і навіть заплакала, але потім усвідомили, що вже ніколи не буде Софіїного безладу в їх однокімнатній квартирі. Їм стало сумно, але, коли Софія сказала, що вони будуть подружками нареченої (звісно вони, хто ще?) відразу прийнялися допомагати любій подрузі в усьому. Закрили очі на навчання, роботу та все, що їх могло відволікти від цього шалено-цікавого проведення часу.

   Тут вже, мабуть, треба сказати і про Сашка. Чи зрадів він такій новині? Сашко... Фотограф, громадський діяч, творча людина... Поїхав той Сашко в Польщу, пару раз зустрівся із Софієною Машкою – та закохався в неї. Ну, і йому пощастило, бо танцівниця відповіла взаємністю. На весілля вони відреагували досить жваво і Машка, здається, вже в голові обирала подарунок, як тільки почула запрошення. Сашко трохи сумно скривився, побачившись перший раз після довгої розлуки із Софією, можливо щось-таки в його серці і кольнуло, але Машка відразу взяла все в свої руки.
   Тож вибір сукні. Софія б так кожного дня приміряла весільні сукні! Заходиш в салон і на одну тебе прикута вся увага. Усі бігають біля тебе, крутяться навколо, пропонують каталоги, каву, чай, печиво. І ти сідаєш в крісло посередині білосніжного салону, в якому так і пахне ніжністю та щойно привезеними витонченими тканинами, тебе оточують твої любі подружки й купу каталогів із сукнями. Рай для дівчат.
З одного боку вибір сукні може здатись дуже легким, але насправді вимагає великих зусиль, терплячості та рівноваги! Дівчата обійшли майже всі весільні салони Львова, Києва і найближчих міст. Софія переміряла купу плать, всі вони були дуже гарними. Але щось не те. Хотілося чогось…Чогось такого…Такого…
   І ось, коли вони зайшли в один із салонів Львова, звичайний, не надто примітний, майже сталося диво. Перед Софією простягалися десятки суконь і серед них вона побачила ту, яку так довго шукала.
Консультант сказала, що сукня маленького розміру і для Софії вона не підійде. Але дівчина наполягла на примірці й закохалась в неї відразу. Проте сукня, як і сказала консультант, була надто маленька для Софії.
   Залишався останній весільний салон. Вони теж поїхали туди, переміряли знову безліч платтів: і з довгими шлейфами, і прямі, і пишні, і по фігурі, і з довгими рукавами, і з відкритою спиною. Всі, які тільки можна.
   Але ось «її сукні" в цьому салоні теж не було. Не було ніде тої самої, тої найніжнішої, найвишуканішої, най-най-най. Такої, щоб Софія як тільки приміряла, знала – вона саме для неї.
   – Мамо, я не знаю, що ж мені робити, за два місяці весілля, а сукня ще не куплена, – жалілася вона своїй матусі, яка незабаром мала приїхати до доньки та розділити з неї ці щасливі дні підготовки до найважливішого дня в її житті.
   – Слухай, так давай я тобі пошию! Наступного тижня вже буду у Львові!
   – Невже ти встигнеш?
   – Для тебе, моя люба, встигну все! Нічого, не буду спати ночами, проте в тебе буде така сукня, всі позаздрять!
   – Я тебе обожнюю! Ми щойно були в салоні, там мені дуже сподобалася одна сукня, проте вона була мала на мене. Я хочу таку… – і почала теревенити, яку вона хоче тканину, довжину рукава, декольте.
Для Софіїної мами її донька – найважливіша людина в житті. Вона зробить для неї все аби тільки бачити її щасливою та усміхненою. Сукня була пошита за місяць. Справді, мати не спала ночами, але бездоганно виконала свою справу. І як тільки їй це вдалося?
   – Так, це воно. Це саме те, що я хотіла. Мамо, ти чарівниця! – мовила Софія, коли перший раз одягла сукню, яка вже була майже пошита.
   – Ти моя щаслива попелюшка! – мама дивилась на доньку і плакала від усвідомлення, що це саме її донька, її твір мистецта.
   – Ти найкраща наречена! – подруги із захопленням спостерігали, яка їх Софія все ж таки прекрасна.
   Весільну сукню Олесь звісно не бачив, але звуки машинки, яка ночами не переставала строчити неабияк його інтригували. Він знав, що Софіїна мати шиє сукню і пишався її талантам, як і Софіїним.    «Ось треба було аби ви мені теж костюм пошили, пані Ріта!», – жартував Олесь. Він добре спілкувався із нею, часом жалівся на Софію, а часом навпаки дякував за те, що народила цю дівчинку – його кохану. Цікаво, а як він відреагує, коли побачить свою наречену в цій вишуканій, ніжно-повітряній, чарівній, білосніжній сукні?
   На шитті плаття підготовка до весілля не скінчилась. Треба було обирати ресторани, меню, ведучих, запрошувальні листівки та купу всього іншого. На виборі, в якому кольорі буде весілля Софія з Олесем визначились ще на початку їх обговорень – зеленого. Кольору листя. Кольору морської хвилі. Кольору Софіїних очей.
   Зелений колір, кажуть, асоціюється зі збудженою природою, оновленням життя. Цей колір дарує живлющі сили та віру в щасливе майбутнє.
   І розпочалось... Оскільки Софія майстриня, творча людина, художниця, вона хотіла власноруч бездоганно зробити декорації. Подруги та її мати звісно допомагали. Всім вже після тижня підготовки почали снитися темно-зелені стрічки, бантики, квіти й всі інші прикраси. Софія замовляла найгарніші квіти, свої улюблені – білого кольору. Вони дуже гарно пасували під темно-зелений. Розмальовувала власноруч пляшки, хотіла аби все було креативним та незвичайним, не таким як у всіх. Рушники, фату, бутоньєрку для нареченого – все шукала сама. Олесь дозволив проявити творчість дівчини в оформленні їх свята. Так, він мав достатньо грошей аби замовити спеціальну людину, яка теж бездоганно зробила б оформлення. Але для Софії ця метушня та збори були тільки в задоволення. Вона настільки заглибилася в підготовку, що раділа всьому, що відбувалося. "Знаєте, я би хоч кожен рік виходила заміж, аби отак готуватися до весілля!", – сміялася вона. Разом із найріднішими людьми.
    А що може бути красивішим за весільний танець? Оскільки Олесь досвідчений хореограф цю справу він взяв на себе. Софія танцювати не дуже вміла, але під керівництвом свого майбутнього чоловіка так затанцювала, що пару разів їх репетиції закінчувались у ліжку. Кожного вечора після роботи вони танцювали. Посеред їх великої вітальні, в якій досі красувався Софіїн портрет.
   – Чому ти така гарна? – вів дівчину в танці, показуючи новий рух.
   – Тому що поряд зі мною такий чоловік, як ти.
   – Ти ж і до мене була гарною.
   – Але з тобою я розквітла.
   Вже не було між ними різниці в віці, чужої думки. Кохання зруйнувало всі стереотипи для того, щоб побудувати міцну сім'ю. Тільки Олесь і Софія. Тільки їх почуття. Такі почуття, які не залишать нікого байдужими. Він знав – вона народжена для нього, як би це не було голосно сказано. Ще пів року тому він боявся зізнатися собі в своєму коханні до неї і всіляко намагався викинути її з голови. Але всі знають – те, про що ми так воліємо забути, спливає в наших думках все частіше і повністю займає весь простір в голові.
   Софія пробудила в Олесі почуття, про які він забув за багато років. Він знову поспішає додому аби поділитися новинами з людиною, яка вміє слухати, якій важливо дізнаватися про його щоденні досягнення, знати який в нього настрій, вразі чого підіймати його, розповідати про смішні вчинки своїх учнів, показувати нові написані картини.
   Софія та Олесь довірилися один одному, своїм серцям та почали насолоджуватися своїми життям на повну! Подорожували містами України й не тільки, Олесь дарував їй свіжі квіти, тістечка (він завжди годував її чимось смачненьким), вона малювала його портрети й робила виставку з них у вітальні. Він тішився з її дівчачих думок, дослуховувався до неї, а вона казала, що його зимові шкарпетки дуже смішні. Він казав, що їй гарно із зібраним на голові волоссям, а вона робила зачіски, щоб він робив їй компліменти. Софія ще більше дослуховувалася до нього, до кожної його поради, кожного слова і кожної фрази. Його думки – її думки. Її думки – його думки. Вони стали однім цілим.
   – Софія, я хочу з тобою поїхати в теплу країну, – якось незадовго до весілля перед сном заявив Олесь.
   – З тобою хоч на край світу! – обійняла його майбутня дружина. – А куди хочеш? В нас мало часу є, ти ж знаєш.
   – Ось хочу на край світу! Хочу бути наодинці з тобою, без усіх, як колись в Карпатах, пам'ятаєш?
   – Так…То був дивовижний час… – вона посунулаcя ближче та закуталася в його ковдру.
   До весілля все було вже підготовлено. Лишень дрібні залишки підготовки вони залишили на батьків та друзів, які охоче приймали в цьому участь, а самі полетіли відпочивати на декілька днів, як і сказав Олесь "на край світу" насолоджуватися один одним біля океану.
   Софія ніколи не була в теплих країнах, ніколи не бачила безмежного чисто-блакитного океану і коли перед нею простягнувся ніжний, спокійний пейзаж з пухнастими хмарами, прозорими хвилями, білосніжним піском та височезними пальмами – вона втратила дар мови й тільки сльози говорили за її безмежне, як цей океан, щастя.
    Зранку до вечора вони проводили час на пляжі. Олесь зняв домівку, яка знаходилася посередині острова. Як діти, плескалися у воді, пили місцеві алкогольні напої й дурніли на сонці.
   Вночі вони теж ходили на пляж, оголеними купалися в морській воді, Олесь влаштовував своїй дівчині романтичні вечори з вином та стравами, які Софія до цього не пробувала: устрицями, всілякими морськими делікатесами, рибою, сирами. Лежали на піску, дивилися на зорі, а коли ті падали, Софія загадувала бажання, щоб їх кохання ніколи не згасло, як ті зорі.
   Софії й Олесю було так тепло й гаряче, не тільки від сонця, але й від їх палкого кохання. Так цікаво, вони відпочивають, сміються, п'ють, розмовляють до ранку, гріються, а в їх місті зараз йде сніг, а близькі люди вже в очікуванні, коли ці закохані поєднають свої серця назавжди.