XVI "Так"

    Поки світ готує для Софії подальші вдалі збіги обставин, подорожі, знайомства, замовлення її картин, дівчина невпевненими кроками заходе на майданчик місцевого телебачення.
   За день Софія облазила всі полиці магазинів із сукнями аби знайти найліпшу, найкрасивішу, найвишуканішу. Обрала ніжно-жовту, яка облягала та підкреслювала її маленьке, акуратне, тендітне дівоче тіло. Вона вирівняла своє кучеряве волосся, яскраво нафарбувалася, як ніколи та взула чорні літні босоніжки на підборах. Її ніхто не міг впізнати, навіть вона сама себе. За останній рік, через постійну роботу з олійними фарбами дівчина дуже рідко вдягала щось красиве та дороге, бо заляпати їй нові речі – багато часу не треба! Тому Софія постійно виглядала як звичайний митець: вся в фарбі, брудна, змучена… А в цей день вона вишукана леді, вона доросла талановита панянка.

   В приміщенні було голосно, всі туди-сюди бігали, один одного про щось питали, сміялися, купу камер, мікрофонів, штативів зі світлом, боксів та іншої техніки, про яку Софії було не відомо.
   Її провели на підготовлений для неї стільчик, який стояв на штучно виготовленій сцені, а за нею простягався білий фон на всю стіну. На цю сцену вже були направлені камери, світло та мікрофони.  Напроти Софії розставлено багато стільчиків, на яких вже де-не-де сиділи робітники телеканалу, творчі люди та прості глядачі, які прийшли послухати відверту розмову телеведучої з художницею.
   Це та сама ведуча, яка була на виставці у Сашка в день їх знайомства. Зоряна – життєрадісна, вродлива, доглянула жінка з червоною помадою та великою приємною посмішкою, в довгій ніжно-блакитній легенькій спідниці та білій сорочці.
   Ще декілька хвилин тому весь зал гамонів, спілкувався, сміявся, а як тільки включилися прожектори, які освітили Софію та Зоряну – всі раптом затихли. Їм, через яскраве світло майже нікого не було видно, але вони знали – людей тут достатньо.
   – Я щаслива бачити таку молоду дівчину, яка поповнює ряди талановитих сучасних митців, – привіталась із посмішкою ведуча. Софія кивнула, теж привітавшись. – Я думаю сьогодні зібралися люди, які тебе знають, які пишаються твоєю творчістю та очікують на нашу з тобою відверту розмову. Тому, розпочнемо!
   Софія тремтіла, ніби її завели в кімнату страху. Тому що навіть на відкриттях своїх виставок дівчина багато не говорила, а тут стільки уваги їй! Але з кожним наступним питанням вона стає все більш відвертою та розслабленою. Зоряна спершу питала про її творчість, де вчиться, що робить в вільний час, чому малює саме пейзажі та ставила всілякі інші творчі питання.
   – Гадаю, всім цікаво, що наштовхнуло тебе писати?
   – Кохання, – не роздумуючи, відповіла Софія.
   – Кохання? – здивувалася  Зоряна. – Мабуть, кохання до фарб та пензликів?
   – Ну, взагалі то так. Я ще з дитинства мріяла бути художницею… – і тут Софія розповіла про всі свої дитячі мрії. – А цього року на моє становлення та розвиток посприяло кохання до чоловіка….
   – Ух, стає все цікавіше та цікавіше, і як таке кохання змусило тебе безперервно писати картини?
   – Це надто особисте, щоб все розповідати в подробицях, але з певністю можу сказати, що я безмежно вдячна цьому чоловікові….
   – Він підтримував тебе? – ведучій було дійсно цікаво, бо вона теж жінка, а для жінок такі питання надто важливі.
   – Так, він подарував мені студію, бо хотів, щоб я більше займалася творчістю.
   – Це доволі гідний вчинок! Ось, чуєте, чоловіки, як треба завойовувати жінку! – ведуча звернулася до залу, а потім відвинула світло, щоб побачити глядачів. – Мені так цікава ця тема, бо я сама була в твоєму віці, і знаю, як для жінки важлива підтримка свого чоловіка, власне, як і чоловіку так само від жінки. Мій, ще тоді знайомий, а зараз теперішній чоловік, коли я підіймалася кар'єрними сходами, був вже всім відомий. І ось так вийшло, я закохалася в нього, а він в мене. Знаєте, багато мені допомагав, я йому дуже вдячна. І ось що мені цікаво… Я так розумію, цей чоловік, який подарував студію, був твоїм стимулом та натхненням?
   – Скоріш, він для мене був не натхненням, а стусаном під задницю, – сміється Софія, – бо після зустрічей з ним мені хотілося знову до нього, а не писати картини. Він це помічав, тому ми рідко бачилися. Він постійно мені казав, щоб я займалася творчістю, не губила себе та більше думала про картини…
   – Рідко бачилися? Тобто ви не разом? – здивувалася Зоряна, бо так хотіла, щоб ця історія мала свій хепіенд.
   – Ні, – Софія опустила голову з сумом, але відразу підняла з награною посмішкою, щоб люди не бачили її болі. Так, їх дійсно було надто багато. Але Софія вже звикла до цієї приємної публіки, яка підтримувала її жарти та в певні моменти, здається, відчувала її настрій.
   – Особисто я пишаюся такими чоловіками. І ще пишаюся тобою!
   – Дякую вам! – скала Софія, після оплесків. – Я вдячна всім за ваші відгуки про мою творчість, про мої картини, бо з кожним замовленням розумію, що все ж таки я щось значу в цьому житті... – і тут в Софії вилізли очі на чоло, їй стало важко дихати, серце майже вистрибувало, в голові все змішалося, глядачі перевернулися до гори дригом, вона забула про що говорила та де зараз знаходиться.
   – Софія, що з тобою, тобі погано? Камери, стоп, не знімайте, – ведуча відразу помітила, що з дівчиною щось відбувається. Софія дивилася в одну точку і, здається, або заснула, або вмерла. Ні, серце би точно так не билося! – Може води тобі?
   – Ні, дякую, – серед людей на останніх рядах, які були майже не освітлені, вона помітила Олеся. Він сидів і не зводив з неї очей. Їх погляди стали одним цілим. Софія вже не бачила нікого, крім нього. І не про що не могла думати.
   – Може лікаря? Лікаря, швидко! – закричала Зоряна.
   – Ні, дякую, не треба, – пошепки відповіла.
   Глядачі почали хвилюватись, а потім по черзі обертатися та шукати, на кого ж вона так пильно дивиться.
   – Софія, з вами точно все добре? – переймалася ведуча.
   – Так, – перевела на неї погляд мокрих очей, – все гаразд...
   Софія намагалась прийти в себе, бо розуміла, що крім Олеся тут сидять десятки людей, які це все бачать і не розуміють, що відбувається. Олесь мовчав, нічого не казав, лише один раз посміхнувся, ще тоді, коли його нарешті помітила Софія. Він все чув, він все знає…. Хоча б він й так можливо все дізнався потім через інтернет. Але ж бачити його вживу на конференції, де вона ще й розповідає про нього – точно не була готова. Чому він тут? Значить, він знав, що в неї має бути конференція. А може він був і на всіх її виставках, а Софія просто не помічала?
   – Ми можемо продовжувати? – запитала ведуча, після недовгої мовчанки.
   – Так, – це вже не та весела та спокійна Софія, яка сиділа п'ять хвилин тому.
   – Тоді перейдемо до запитань. В когось є запитання до художниці? – звернулась до залу.
   І тут посипалось... Вона помітила декілька своїх одногрупників, звісно сиділи і її подруги, які єдині розуміли, що тут відбувається, побачивши Олеся. На їх обличчях не приховувалася злість на нього, жіноча солідарність казала їм «ось гівнюк, і як він сміє грати на її почуттях?». І Сашко був теж, до того моменту, як помітив погляди цих двох закоханих, але таких дивних людей.
   – Софія, я так зрозуміла, що ваша дитяча мрія вже здійснена. Скажіть, у вас з'явилися нові мрії та цілі? – запитала якась незнайомка, яка сиділа неподалеку від Олеся.
   – Вони ще в процесі, потрохи здійсняються, я прикладаю багато зусіль, часу та сил… Мрію аби мої учні теж мріяли стати відомими художниками! – запиналася Софія тремтячим голосом, і все дивилася  на Олеся, намагаючись триматись природно та не видавати свого розгублення.
   – Кажуть, якщо розповісти свою мрію всім – вона не здійсниться. Як ви відноситеся до цього ствердження? Ніби купу заздрісників, недоброзичливців може з'явитись… Можливо ліпше мовчати й потрохи здійсняти мрії аби ніхто не бачив та не знав?
   – Ні, я в це не вірю. Якщо є мрія і ти віриш в неї та прикладаєш зусилля – вона не має права не здійснитись! А інші… хай собі думають! Надто багато людей, надто багато думок – всім подобатися неможливо. Та і нащо? Обов'язково знайдеться хоч одна людина, яка буде за тебе щиро радіти. Цього достатньо, аби зрозуміти, що ти все правильно робиш…
   – Тут я з вами солідарна, Софія. Ще є запитання? – звернулась Зоряна знову до залу.

   – Можна мені сказати, – раптом пролунав впевнений, чоловічий та спокійний голос, – Софія, я нещодавно раптово потрапив на Вашу виставку і знаєте, я вражений картинами. Я завжди вірив у Вас! Але навіть не уявляв, що Ви досягнете таких вершин! Щиро пишаюсь Вами! У Вас велике майбутнє, тільки не зупиняйтесь ні за будь-яких умов, навіть через шалене кохання! – це був Олесь. Він зааплодував і всі люди підтримали, крім дівчат, та Софії. Дівчата дивились на Олеся і хотіли його вбити прямо тут. А білявка дивилася і, здається, ще б одне слово від нього і вона б забула про всіх та впала б йому в обійми і розридалася…
   – Дякую, – насилу стримано посміхнулася дівчина, звернулася до телеведучої та попросила закінчити конференцію.
   – Побажаймо цій талановитій художниці впевненості в своїй творчості, натхнення та терпіння! Ти молодець – знай це! Іди до своїх цілей і не зупиняйся на перешкодах! І ще, – вона додала по-жіночому тепло, – будь просто щаслива!
   Софія обійняла ведучу, помахала глядачам та вийшла із залу. Її подруги відразу побігли до неї, але дівчина відійшла від того приміщення подалі, щоб її ніхто не бачив та не чув. Вона подзвонила мамі, хотіла розповісти ситуацію, порадитися, але її подруги – не ті від кого можливо сховатися.
   – Ось вона, – показала рукою Оксана на Софію та потягнула за собою Поліну, – як ти?
   – Все гаразд.
   – Та ми бачимо, як все гаразд! В тебе руки тремтять, очі вилуплені й колір обличчя схожий на мерця. Ми в шоці! – обурена Поліна не вгамовувала своє незадоволення.
   – Ладно, що я вам брешу. Я не знаю, що мені робити... Чому він тут? Невже повернувся?
   – Софія, не здумай! – подруги вже зрозуміли по Софіїному виразу, що відпускати Олеся вона не збирається.
   – Дівчата, але мені треба поговорити з ним!
   – Не треба! Він гівнюк! Він не вартий твоєї уваги й твоїх сліз! Ти ж казала – в нього жінка якась з'явилася! – лютувала Оксана.
   – Тихо, дівчата, він іде, – Софія не могла знайти собі місце, як побачила, що він прямує до них точно не з метою пройти повз, – о боже мій, що ж робити?
   – Коротше, і вона мені така! А я їй і кажу…, – змінила тему і голос Поліна, ніби вони говорять не про нього.
   – Все, тссс, – непомітно прошепотіла Софія. Із завмиранням вона дивилася на наближену постать Олеся та перебирала в голові слова, фрази, думки… Її  переповнювали одночасно і злість на нього, і радість, що він тут… 
   – Привіт, дівчата! – як завжди усміхнений Олесь. Не хвилюється, впевнений, спокійний, врівноважений. І чому чоловіки в таких ситуаціях вміють тримати себе в руках, а дівчата поводяться як останні дурепи?
   – Привіт, – кинула незадоволений погляд Поліна, а Оксана взагалі не привіталася, – чому ви такі сумні? За подругу треба радіти! – він не зводив з Софії погляду, милувався її зовнішнім виглядом, оцінив очима нову сукню, вирівняне волосся та босоніжки на підборах, на яких вона ледь крокувала, намагаючись не підвернути ногу. Ось таких жінок він бачить кожного дня поряд з собою, але Софію роздивлявся так, ніби ніколи не бачив жінку.
   Софія перебирала пальці своїх рук, не знаючи куди їх подіти. Очі її бігали як скажені то на дівчат, то на Олеся, то знов на дівчат. А дівчата, мабуть і не збиралися залишати їх удвох. 
   – Софія, можна тебе на хвилинку?
   – Так, – вона подивилася на подруг, які очима кричали «ні». Але Софія в той момент нічого не чула, крім свого серця.
   – Привіт ще ближче. Скучила?