XV "Мрії – вони живі"

   Думки…думки…думки… Інколи вони як таргани, здається, сотнями розплоджуються в, і без того, заклопотаній голові й не дають спокійно жити. Ні – жити звісно дають, а ось спати – лише на свята після добре випитого алкоголю. Або коли хоч на хвилинку залишаєшся наодинці... Софія намагалася бути життєрадісною, веселою, позитивною, забила себе роботою, навіть з дітьми почала займатися малюванням, але варто тільки залишитися наодинці – то все… Її накриває хвилею спогадів. Таких теплих, але таких сумних спогадів…

   – Добрий день! Ми до вас на малювання, сьогодні телефонували! – в студію зайшла мама з двома маленькими синами. І тут Софія зрозуміла, що заняття буде веселим. Ці невгамовні хлопці рознесли після заняття всю студію, але про це згодом.
   – Добрий день, перевзувайтеся та проходьте. Мене звати Софія, а вас?
   Хлопці представилися – Микита та Олег. Типові підлітки, які грають в комп'ютерні ігри, у футбол та знущаються по-хлопчачі з дівчаток. Це вона зрозуміла, коли на заняття прийшла Марина. Марина теж їх віку, але дуже балакуча та має хлопчачі звички. Все заняття вони що й робили так це малювали та сварилися. Дивно, що малювали. Софія давно вже не займалася з дітками цього віку, тому спершу трохи розгубилася, але потім взяла в руки ситуацію, все ж таки вона тут найстарша, хоч і на одинадцять років.
   – А ну тиша в групі! Домовимося, що ви не будете так голосно кричати, добре?
   – Ага, – кивнули діти і продовжили голосно кричати. Їх мовчання вистачило лише на пару хвилин.
   Але Софії все одно подобалася ця метушня в студії, дитячі голоси, постійно розкидані фарби, брудна підлога. Студія ожила з приходом дітей.
    На магістратурі вільного часу вдосталь! Хочеш – ходи на пари, хочеш – не ходи. Тому Софія тепер весь свій вільний час повністю проводила з дітьми. Це підіймало її настрій, додавало впевненості, робило її по-справжньому щасливою.
   За місяць її студія набрала стільки дітей, що потрібно було докупляти мольберти, бо їх не вистачало. Набрати учнів було легко, бо в місті дівчину всі знали, варто було лише розклеїти об'яви, як вже за годину почали телефонувати батьки дітей.
   Кожного дня вона мала заняття, хто з дітей займався індивідуально, хто в групах. Групи розділила по віку. Кожен вік їй по-своєму подобався. Дітки по три-чотири роки були дуже милими, відвертими, наївними, щирими. З ними вона поринала в ті щасливі та безтурботні роки – дитинство. Ну а з дітьми від восьми років в неї не було часу на щирі спогади, бо вони постійно щось розбивали, розливали, кричали, сварилися, билися. Але вони ж діти, тому Софія їх не сварила. Її задачею було передати дітям свої знання, виховати в них любов до творчості, чомусь навчити.
   – Що хочете сьогодні намалювати? – питала Софія перед кожним заняттям.
   – Я хочу динозавра! – відповідає Микита.
   – А я хочу принцесу! – відповідає Маріна.
   – А я хочу… А я хочу…, – думає Олег, – А я хочу… супергероя!
   – Гаразд. Я почула ваші бажання, все це ми намалюємо на наступному занятті, а сьогодні те, що хочу я. Домовилися?
    Домовилися звісно. Діти слухалися Софію, бо вона була з ними на одній хвилі, не ставила себе занадто серйозною та дорослою, тому що вони такі ж люди, як і всі, просто без життєвого досвіду. Лишень, коли закінчувалося заняття і в очікуванні батьків дітки розносили всю студію Софіі, граючи в штучний боулінг, збиваючи кеглями все, що можна збити.
   Так, Софія накупила купу дитячих ігор, іграшок, м'ячів та всього чим можна розважитися в вільну хвилинку або після заняття.
   – Хлопці, я прийшла, – кричала з порога їх мати.
   – О, наша мама прийшла, – бігли до неї зі своїми малюнками.
   – Ну, що вам сподобалося? – запитала у хлопців та звернулася до вчительки. – Як сьогодні вони себе поводили?
    – Дуже чемно, – з іронічною посмішкою Софія подивилася на хлопців і звісно збрехала їх мамі. Вона знала, пару занять і діти полюблять її та малювання, що в них не буде бажання на дурощі.
   Батьки забрали дітей, Софія прибрала робочі місця, помила підлогу, та в неї залишалася ще година аби випити чаю та перекусити до приходу нової групи.
   Раптом, гортаючи стрічку новин у своїй соціальній мережі, вона побачила, що в Івано-Франківську буде проходити фестиваль, де є конкурс дитячої творчості. І її студія обов'язково візьме участь – це не обговорюється!

   Наступний тиждень Софія не ходила на пари, бо готувала дітей та їх роботи до конкурсу. Змусила намалювати їх по дві картини, всі оформила в паспорту та зібрала біографію про кожного. Всі заняття провела безкоштовно.
   Зібрала діток, батьків та за власні кошти помандрувала вигравати перші місця. 
   А діти такі виграли! Три з них стали призовими лауреатами першого ступеня. Софія плакала від щастя. А батьки були безмежно вдячні за її старання.
   Що може робити людину більш щасливішою, ніж те, коли вона зробила щось корисне для інших, а не тільки для себе? Допомогла, надихнула, наставила на правильний шлях, підняла настрій, ощасливила. Коли завдяки тобі змінюється життя іншої людини, і коли вона вдячна за це – завдяки таким моментам розумієш, що не даремно пройшов твій день в цьому світі!
   В день перед від'їздом з конкурсу діти обіймали Софію, як в останнє. Вони так звикли за коротких три дні до її присутності та жартів, що їм ніяк не хотілося відпускати вчительку. Всі три дні вони жили разом у великій кімнаті. Їли разом, спали разом, ходили на виступи, концерти, дитячі шоу, майстер-класи та конкурси. Софія відчула себе такою відповідальною за їх життя, за їх подальшу долю, за їх настрій, що робила все, аби їм сподобалася ця маленька спільна подорож. Вона закохала дітей в себе і, здається, на все життя залишила їм неймовірні спогади.
   Приїхала додому з усвідомленням, що тепер здійснилася її мрія остаточно. Таке дивне відчуття, коли здійснюється мрія. Особлива та, про яку мрієш з дитинства. Спершу хочеться плакати від щастя, щоб всі чули! Хочеться поділитися з всім світом, щоб всі радів за тебе, так само як і ти! Радощам немає меж! Але потім, коли проходе ейфорія, ти починаєш замислюватися… Здійснюється твоя мрія, ти стаєш сильніше, досягаєш успіху, завдяки своїм старанням.
   Але дурні люди кажуть, якщо мрія здійснилася, то сенс життя втрачено. Немає про що більше мріяти, до чогось прагнути. Які це дурниці! Можна все життя ставити собі нові й нові цілі, мріяти й не втрачати надії! Можливо, вже твої мрії будуть малесенькими, але яка різниця якого розміру мрія, якщо вона робить тебе та інших щасливими?
    Мрії – вони живі. Їх виховує кожна людина для себе. Їх виховує твоє оточення, твої батьки, твій характер – мрії виховуєш ти сам. І всі вони різні, як і ми. Хтось мріє про триповерховий особняк з виглядом на свої особисті яхти, а хтось мріє мати дитину. Хтось мріє мати банківський рахунок у Швейцарії, а хтось мріє мати здорових батьків. Хтось новий БМВ останньої марки, а хтось просто знайти свою половинку.
   Софія заробляє достатньо грошей, завдяки студії та постійному продажу картин, але всі їх витрачає на художні матеріали, виставки, обладнання студії, інколи ж на нові сукні, та робить подарунки своїм сестрам та батькам.