ХІ "Взимку в Карпатах"

   – В тебе чарівна мама, – Олесь сказав Софії, коли та вже збиралась виходити з машини.
   – Я знаю, – посміхнулась. – Коли ми тепер з тобою побачимося?
   – Ви з мамою в гори так і не з’їздили? – перебив її.
   – Та що ми вдвох би їхали? Тим паче зимою…
   – Так знаєш як в горах зимою гарно?
   – Можу тільки уявити…
   – Тоді їдемо?
   – Коли? – Софія зраділа від несподіванки.
   – На завтра маєш якісь плани?
   – В мене ж канікули вже, кожного дня тепер вільна!
   – Але ми поїдемо не на один день. Батьки проти не будуть?
   – Батьки? – здивувалася  вона. – Гадаю, мама якщо б і була у Львові – точно напросилася б із нами. А татку ліпше не знати!
   – Чому?
   – Бо він в мене занадто суворий.
   – Не дозволив би з дорослим чоловіком поїхати в гори?
   – Якщо б він бачив твоє тепле відношення до мене, то дозволив.
   – Ладно. Ну то що, тоді завтра будь зібрана з самого ранку! Я тебе заберу.
   – Ура, – заверещала й потягнулася до Олеся, щоб поцілувати його в неголену щоку. 
   – Але бери з собою свої фарби! Там дуже красиво, будемо писати пейзажі! – вигукнув її вслід, коли та вискочила з машини.
   – Обов'язково!
   Софія верталась додому, мов скажена щаслива дитина. Вся в снігу! Навіть за хвилинку, від машини до під'їзду, снігом встигло обсипати її з ніг до голови.
   Вдома все на звичних місцях: поліна, яка завжди щось малює, речі, які ще досі розкидані після Софіїних зборів до мами й Оксана, якої не було вдома, бо та ж постійно коротала своє життя в спортзалі або на роботі.
   Софія зайшла в квартиру вся вже в талому снігу з купою речей. Сіла, не роздягаючись на стільчику у коридорі. Намагалася віддихатись.
   – Божечку, ти нащо з собою на тиждень брала стільки шмаття? – дивувалась Поліна, яка не відводила очей від сумок.
   – Ось ні б привітатись! Допомогти мені з сумками – так вона стоїть, очі витріщила!
   – Я ж привіталась, просто ти як завжди в своїх думках! Роздягайся давай, сидиш мокра, а я поки речі віднесу твої.
   – Коли Оксана буде?
   – Пізно, вона з Андрієм йде на побачення.
   – Оу, – зраділа Софія, – що в них там все серйозно? 
   – Серйозніше, ніж в тебе з Олесем.
   – В нас все серйозно взагалі-то, він сьогодні з моєю мамою бачився! – похвалилася вона. – Відвіз нас до вокзалу! А завтра ми їдемо в гори!
   – Оце на тобі! Оце новини! – Поліна щиро розділила радість подруги, але все ж таки здивування з її обличчя не сходило, – і що, він сам запропонував відвести вас на вокзал?
   – Ага, сам.
   – Бачиш, кажуть, то жінки дивні та спонтанні, а опиняється, що чоловіки інколи дивніше за жінок.
   – Я сама нічого не розумію. Не дзвонив, не писав цілий тиждень, а тут захотів нас відвезти… Й в гори за просив… Я взагалі не очікувала… Непередбачуваний чоловік!
   – Ти диви, бо так і непередбачувано запропонує тобі бути його жінкою!
   – Дурьоха! Що там в нас є поїсти?
 

   Зимою завжди швидко вечоріло. Не встигла на годиннику стрілка перевестись за цифру чотири, а на дворі уже ніч. Лише сніг хоч якось освітлював вулицю. Дівчата скоро роз'їдуться по рідних домівках на цілих два місяці. Канікули ж. Треба відпочити від навчання, безсонних ночей та сесії. Але як бути без малювання? Без львівської кави та львівських вулиць? Без подружок і без Олеся?
   Софія зовсім не хотіла їхати додому. Вона, звісно, засумувала вже за татком, своєю сестричкою та подружками, але Олеся не хотіла покидати аж на два місяці. Це занадто довго. І занадто достатньо, щоб пригасились почуття. Адже кохання не любить відстань. Точніше відстань не любить кохання. Вона його вбиває. Чи навпаки? Чим далі від людини, тим більше сумуєш за нею, тим більше починаєш її цінувати... Але в них ще є цілий тиждень. Можливо, Софія передумає і залишиться на цю зиму з Олесем?

   Ранок. Ранок був сніжний та сонячний. Справжня зима. Проміння сонця, яке ліниво лежало на витоптаних стежках, тіні, що падали від роздягнених дерев і залишали візерунки на великій сніговій ковдрі й бурульки, які самотно звисали з даху кожного дому напроти. Софія виглянула у вікно і раптом побачила машину Олеся. Вже чекає. Невже дев'ята година? Біда! Проспала. Переймаючись, вона як завжди швидко бігала по кімнатах в пошуках речей, які би було варто ще вчора зібрати в цю маленьку подорож. А що брати із собою? Що брати в гори? Вона ж там ніколи не була. Як там одягаються люди? Мабуть, в щось дуже тепле. Але в неї лише сукні та джинси. Стукіт. Хтось стукає у двері. Невже Олесь? Тільки не це! А як він міг знайти квартиру? Мабуть, все ж таки побачив Софійку в вікні... Ні, вона сподівається до останнього, що це не він. Вона ще навіть не розчесана, не одягнена, не умита, вона ще навіть не почистила зуби!
   – Поліна! – закричала та, – відкрий двері, я в ванну!
   – Що? – сонна Поліна не розуміла, що від неї хочуть.
   – Двері кажу відкрий! – крикнула і зачинилася в ванній кімнаті.
   – А, добре, – попленталася до дверей на автоматі, відкривши їх, відразу очнулася, – Олесь?!
   – Привіт! Я за Софією. Вона вже зібрана?
   – Маааайже, – кричала Софія з ванної.
   – Е..., – розгублена Поліна не знала, що їй робити, бо побачити Олеся в квартирі, в якій завжди панував безлад та запах олійної фарби, та ще й зранку, коли вона схожа на домовика з розпатланим волоссям точно не очікувала, – зайдеш?
   Софія вибігла з ванни. Трохи причесала волосся й почистила зуби, але так швидко чистила, що заляпала свою піжаму, не помітивши цього.
   – Як ти знайшов нашу квартиру? – спантеличено стояла посеред кімнати, оглядаючи речі, які жили своїм окремим життям.
   Валіза з речами, які Софія брала до мами стояла ще досі розкрита та випотрошена посеред вітальні, тарілки з недоїденими тістечками, розкидані олійні фарби з не витертими пензликами, а найстрашніше – труси та ліфчики, які валялися де їм заманеться. В цей момент вона пошкодувала, що вчора не захотіла прибратися. А Оксана ж казала!
   – Я бачив, як ти виглядала з вікна, – засміявся, – чому ти ще не зібрана?
   – Вибач, я проспала.
   – В тебе є 5 хвилин.
   Софія швидко зробила Олесю чай, трохи розгребла стіл від вчорашніх посиденьок з дівчатами та пішла збиратися. Олесь оглядав квартиру, звертаючи увагу на кожну дрібницю. Звісно, і безлад він теж помітив. Як такий безлад можна було не помітити? Софії має бути соромно. Подумала, що як тільки приїде з гір – треба буде зробити генеральне прибирання. Як раз перед від'їздом додому. Але сьогодні їй не до прибирання. Що ж брати з одягу?   
   – Олесь, а що мені брати з одягу?
   – В тебе є гірний костюм?
   – Звідки йому в мене взятися?
   – Добре, його ми тобі купимо. Просто одягни щось спортивне та тепле.
   Поліна зайшла до Софії в кімнату. Вони зачинились поки та перевдягалася. Поліна була спантеличена та не розуміла що взагалі відбувається і що Олесь робить в їхній хаті. І чому саме сьогодні, коли їх квартира схожа на смітник?
   – Ти чому проспала? – пошепки кричала вона на подругу.
   – Будильника не чула.
   – Ти бачила який в нас хаос відбувається? Нащо ми його впустили? Хай би в машині чекав!
   – Та тихо! Ще почує!
   – Що він тепер про нас буде думати?
   – Тссс, – вийшла з кімнати, побачивши Олеся, який розглядав малюнки, якими була прикрашена вся стіна біля Софіїного столу.
   – Я тобі вже казав, як ти гарно малюєш?
   – Дякую, Олесь. Я зібрана.
   – Олійні фарби береш з собою?
   – Точно, ще вони. Беру. Але їх, – замислилася, провівши очима по всій кімнаті, – треба ще знайти.
   – У вас в кімнаті вчора був ураган? – серйозно запитав Олесь.
   – Майже. То Софія приїхала просто вчора! – обізвалась Оксана, яка лежала замотала в ковдрі так, що її важко було помітити. – Привіт, Олесь.
   – О, привіт. А ти що там робиш?
   – Дивне питання. Взагалі-то спала, поки ви мене не розбудили.
   – Вибач, я не хотів.
   – Давай забирай її вже звідси і йдіть, – Оксана взагалі не відчувала ніякої субординації. Їй було все одно хто перед нею – не знайомий, знайомий, хоч видатний чоловік, хоч хлопець Софії, хоч президент. Вона мало до кого була люб'язною. Тим паче з ранку. Тим паче коли її будять.
   – А я що тобі поганого то зробив? – усміхнувся він.
   – Ти нічого, а ось вона багато чого. Наприклад, весь цей безлад то все вона. Ну і Поліна теж.
   – Так ти їх ганяй доки не поприбирають все!
   – Дарма. Все дарма. Я не знаю, як на них може подіяти. Лише таргани, які, мабуть, згодом у нас таки заведуться. Але сподіваюся я до того часу з'їду від них.
   – Так, годі вам! Я зібрана, Олесь, можемо йти, – Софія хотіла вже швидше вийти з цієї квартири або провалитися під землю.
   – Пішли. Бувайте дівчатка! – привітно попрощався Олесь.
   Софія обожнювала їздити з Олесем на машині. Особливо далеко. Особливо взимку. Ці чарівні зимові мінливі пейзажі за вікном нікого не залишать байдужими. Олесь забив машину лижами, одягом та ще якимись речами. Софія подивилася на лижі й зі страхом відразу уявила, як Олесь вчить її на них їздити. Одного разу в дитинстві тато вчив її, так вчив, що вони вдвох з татком зламали лижі. На тому й все закінчилось, навіть не почавшись. Софія тоді скажено змерзла і подумала, що більше ніколи в житті вона не ставане на ті кляті лижі. Мабуть, все ж таки ще стане.