Х "Матуся"

  Мати стояла на вході у вокзал. Виглядала Софію серед сотні перехожих. Софія хотіла встигнути зустріти маму на пероні, але її поїзд приїхав трохи раніше. Донька бігла з букетом рожевих квітів, які зранку обрали з Олесем. Мати дивилася на Софію, але не впізнавала доньку.
   – Мамо! – підбігла Софія та міцно обійняла цю вродливу, маленьку рідну жінку.
   – Привіт, моя люба, я тебе не впізнала! Що це в тебе за пальто таке смішне?
   Мати завжди дивувалася з Софіїного стилю одягу. Її донька художниця. Це було зрозуміло лише по тому, як інколи вона виряджалася. В день приїзду мами Софія була вдягнена в пальто, яке більше ніж дівчина в два рази темно-болотнього кольору, червоні шкарпетки, які виднілися з чобітків, червона хустинка в клітинку, яка закривала пів Софіїного обличчя та червона в'язана шапка з бубоном. За рік мати вже відвикла від незвичного одягу своєї доньки, тому цей прикид її не на жарт розсмішив.
    – А що тобі не подобається моє пальтечко? – Софія забрала в мами з рук сумки і ті пішли до зупинки, продовжуючи розмовляти.
   – Ой, а ще червоні шкарпетки під червону хустку – я так розумію? – пролилася дзвінким сміхом мати.
   – Ну мамо! Це так модно зараз!
   – Та добре, добре, модніца, – витерла сльози від сміху вона.
   – Ти дуже красива. Я тебе відразу впізнала. Волосся вже таке довге. Ти пофарбувалася? – зауважила Софія.
   – Так. Пасує мені?
   – Дуже.
   ЇЇ мати довгий час мала коротке волосся. На цей раз відпустила. Вже нижче плечей. Кольору стиглої вишні. Доглянута, як завжди. Обличчя свіже, трохи підведені очі тушшю та вуста ледь помітним блиском. Мати теж не любила багато косметики на обличчі. Мабуть, і ще через це молодо виглядала.
Одягнута була в темно-зелений пуховик, колір якого гарно пасував до кольору волосся. Тепер їх дійсно можна вважати за подружок.
   – А ще, це тобі, – стоячи на зупинці, не витримуючи, Софія дістала цукерки, які купив Олесь.
   – Дякую, люба.
   – Це тобі від мого хлопця.
   – Якого ще хлопця? В тебе з'явився хлопець і я нічого про те не знала?
   – Ну, не хлопець, а чоловік.
   Вона подивилася на доньку дивним та підозрілим поглядом. Їх розмову перервала маршрутка.
Приїхали в квартиру, яку винайняли на ці дні. В час перед Новим Роком у Львові оренда дорожчала в два рази, тому за квартиру мати заплатила більше, ніж планувала.
   Квартира в центрі міста. Досить велика, простора, але в старій будівлі. Прохолодно. Але мати відразу розібралася із цим холодом, подзвонила власнику, з'ясувала, як включається опалення і через двадцять хвилин вони вже ходили в домашній піжамі. Софії дуже подобалося в характері мами, що вона неодмінно вирішувала будь-які питання із будь-якими людьми й знаходила вихід із будь-якої ситуації.
Мати дістала свої баночки, креми, лосьйони, духи, масла й заставила своєю косметикою всі тумбочки та полички в спальній та ванній кімнатах. Мабуть, вся її дорожня сумка була забита лише ними.
   – Доць, ходи понюхай, яку я собі кокосову олію придбала! – покликала мати, продовжуючи діставати свої баночки. Софія не охоче понюхала, бо ті олії вона не любила. Мабуть, ще занадто молода, щоб користуватися цими омолоджуючими засобами. Але маму поважала, що та так пильно слідкує за своєю зовнішністю.
   – Ммм, яка смачне, – вона дійсно гарно пахла і відразу вся кімната була наповнена цим ароматом. Хоч не олійними фарбами, раділа Софія.
   – Так що там із твоїм хлопцем? – мати звісно не забула про цю тему, бо її завжди турбувало особисте життя доньки.
   – Мамо, мені тобі треба дещо розповісти, але ти, мабуть, будеш сваритися.
   – Не буду.
   – Пообіцяй.
   – Та говори вже.
   – Моєму хлопцеві тридцять вісім років, – швидко відрізала Софія і замовкла, очікуючи на реакцію. Мама теж замовкла. Не знала, що відповісти, тому донька продовжила, – його звати Олесь. Ми з ним дуже схожі. Він теж займається з дітьми, але викладає танці.
   – Нащо тобі такий дорослий?
   – Я ніби спеціально вибирала! Так сталося. Ми познайомилися, коли я працювала в кав'ярні.
   – І які він має наміри щодо тебе?
   – Я не знаю, мамо. Ось річ у тому, що ми бачимося раз на тиждень. І його це влаштовує.
   – В нього була жінка, діти є? – мама спокійно продовжувала своє розпитування. Софія очікувала іншої реакції. Думала вона буде злитися й одразу переконувати доньку, що їй не потрібні ці відносини.
   – Жінка була, але вони розвелися вже давно. Дітей нема.
   – В тридцять вісім років нема дітей? – з сумом замислилася матуся.
   – Я не лізу в його колишнє особисте життя. Він щось розповідав, але я не продовжувала про це розпитувати.
   – Ще поговоримо про це, а поки я сходжу душ.
   – Йдемо гуляти? – радісно галасувала донька, яка вже перебирала список в голові і вирішувала, що вони спершу відвідають.
   – Та дай мені з дороги відпочити. Трохи пізніше підемо.

   – Добре.
   – Ти так швидко погодилася зі мною? Щось із тобою не так. Раніше б ти верещала як дикунка та стояла б на своєму.
   – Я тепер бачиш, доросла, – розумнічала Софія.
   – І на довго це? – мати подивилася на доньку із здивуванням та пішла в ванну.
    Деякий час вони лежали разом на ліжку, обговорювали Софіїну втрату ноутбука та здачу сесії. Мама робила собі масаж обличчя цією її новою кокосовою олією. Софії вже почав набридати той запах, бо вона звикiа лише до запаху олійної фарби. Потім мати натерла собі кінчики волосся якимось незрозумілим для Софії засобом і почала робити укладку. Донька завжди дивилась як мама вправно робить махінації зі своїми волоссям, що воно потім весь день тримає форму та блищить особливо, коли на нього падає проміння сонця.
   – Єдиний мінус оце в таку погоду, що потрібно надягати ці незручні шапки й ховати своє блискуче волосся, – з феном в руках обурювалась мати, – до речі, зараз я тобі покажу яку собі шапку зв'язала перед приїздом.
   Мати швидко поклала фен й полізла в дорожню сумку шукати свою нову модну шапку. Софія спостерігала як з сумки випадали клубки ниток, спиці, недов'язані светри, журнали з в'язання. Здається, мати взяла лише свій в’язальний набір замість одягу. Вона, як і Софія не може сидіти на одному місці, склавши руки. Як тільки з’являється вільна хвилинка відразу береться за нитки та в'яже светрики, шапки, носочки, рукавички. Але робить вона то зі смаком. Жодного її витвору не знайдеш схожого на інший, жодного светру не знайдеш зв'язаним звичайними візерунками. Вони всі мають свою родзинку. Софія вже давно радить мамі, щоб та продавала речі та в'язала на замовлення. Щоби хоббі перетворила на улюблену роботу.
   – Ось, дивись, як тобі?
   – Ухти! Просто чарівна! А який колір! Дай поміряти! – донька вихватила з рук цю ніжно-рожеву шапку та натягнула собі на голову, – я – леді!
   – Хочеш я тобі теж таку зв'яжу?
   – Хочу, але під пальтечко моє іншого кольору треба, не рожевого, – вона показала рукою на вішаки.
   – Під ото пальтечко розміру планети?
   – Ну мам!
   – Та жартую, просто воно дійсно дивне, менш з тим. Добре, в мене є нитки такого кольору, як твоє пальтечко.
   – Матусь, ти вже можеш відкривати магазин ниток! – засміялась донька.
   – Обов'язково колись відкрию. Ну що ж, я відпочила, йдемо гуляти?