IX "Сесія"

Сесія. Таке бридке й водночас неймовірно важливе слово для кожного студента. Сесія – це щось взагалі окреме. Окремі події на окремій зачарованій та спантеличеній планеті. Всі хто, звісно, хоче отримати вищу освіту, проходять через: недоспані ночі, розхитані нерви, витрачені гроші на заспокоювальні, літри випитої кави. Якщо сесію описати одним словом – "капець". А якщо саме сесію в академії, де вчиться Софія, то одним словом там не обійдешся. Суцільний постійний "капець". Не встигнути домалювати, зіпсувати картину за ніч до перегляду, проспати день, коли проходить експозиція (експозиція, це власне, найвирішальніший і останній нервовий день перед переглядом, коли всі виставляють свої роботи), не в тому форматі зберегти документи, не вчасно подати їх на друк, а найбільший страх – робити завдання в комп'ютерній програмі пів року і не нажати cntr+S, тобто не зберегти роботу. Тобто все над чим ти працював пів року – коту під хвіст. Тобто паніка. Тобто мінус мільйон нервових клітин. Звісно, в кінцевому підсумку студенти все одно знаходять якийсь вихід з таких ситуацій, бо безвихідних не буває. Але за цей час ти хочеш сто разів застрелитися. Ну а най-найбільший, тобто най-най-най-найбільший страх, навіть не страх, а найвища точка зриву – коли твій ноутбук ламається за пару днів до перегляду. Або ще гірше – коли ти його губиш. Наприклад, в тролейбусі. Так, так, не дивуйтесь. Таке теж можливо. Особливо з такою розсіяною особою, як Софія.
   – Софія, – помахала рукою Оксана, яка стояла біля входу в академію з однокурсниками. Софія, незважаючи на те, що квапливо кудись бігла, знайшла секунду аби підійти до подруги.
   – Що з тобою? Щось трапилось? – запитала Оксана, якій було несподівано бачити веселу білявку такою розгубленою.
   – Я ноутбук загубила...
   – Як загубила? – перелякана Оксана з випученими очима дивилася на подругу і щиро їй співчувала, бо на її місці міг опинитися в принципі кожен.
   – Я не знаю як, не знаю! – Софія махала руками і затуляла очі, щоб не заплакати, – я їхала в тролейбусі та, дурепа, поставила його собі за спину і коли виходила забула.
   – Капець! А як тепер із завданнями? Через тиждень перегляд!
   – Я знаю. Ні, я не знаю. Я не знаю, що тепер мені робити. Зараз піду викладачів попереджу.
   – А ти дзвонила в депо, чи в автовокзал, чи куди там треба дзвонити?
   – Та дзвонила вже, але ніхто не знаходив ноутбуку.
   – Ой, лихо.
   – Ладно, мені час, потім здвонимося, – маленька розгублена білявка своїми тремтячими ногами побігла в академію.
   Софія попередила викладачів, що загубила ноутбук. Вони лише з сумом поспівчували їй. Завдання все одно потрібно здавати. За тиждень встигнути зробити те, над чим вона працювала пів року. Ніяких тепер зустрічей з Олесем, ніяких прогулянок з дівчатами та друзями-митцями, ніякого вина та ніякого сну. Дорогою додому йшла та думала: «А де взяти новий ноутбук? Може сказати про це татові? Ні. Він мене вб’є. А якщо не говорити йому, де я тоді візьму гроші на новий? Може, в мами попросити? Ой, вона ж скоро має до мене приїхати. Тоді всі гроші підуть на ноутбук і нам буде нема на що жити... Теж ні. Вона і так до мене приїжджає раз на рік. Я не зможу позбути нас прогулянок та десертів. Що ж робити? Піти знову працювати в кав'ярню? Але за тиждень я зароблю лише на кришку від ноутбука. Аааа! Може в Олеся зайняти грошей? Я б попрацювала три місяці і все б йому віддала. Ні, я не зможу в нього брати гроші. Ну чому я така? Чому? Боженька, чому я така невдаха? Як мені бути? Ладно, тато мене любить. Це єдиний вихід».
   Софія залетіла додому. Покидала речі. Вдома нікого не було. То добре. Тоді можна плакати. Плакати татові в слухавку.
   – Татко, привіт, – сумним голосом почала вона, – татко, в мене сталась біда.

   – Що таке? – запитав напруженно.
   – Тато, обіцяй що не будеш мене сварити! – продовжувала ревіти, як маленька.
   – Кажи!
   – Я загубила ноутбук.
   – Як загубила?
   – В тролейбусі. Я не навмисно. Залишила його на сидінні. Не знаю, як так вийшло, – ще більше ревіла Софія.
   – І що тепер робити?
   – Гірше за все, що на ноутбуці були всі завдання. А в мене за тиждень перегляд. Мене виженуть з академії, – з кожним словом Софія ревіла все голосніше, що вже не зрозуміло було що вона далі казала татові.
   – Так, заспокойся. Пфффф.... – мичав тато в слухавку, – ти хоч пам'ятаєш на якому тролейбусі їхала?
   – Пам'ятаю лише в який час і його маршрут. Але я дзвонила в депо. Ніхто не знаходив ноутбука.
   – Ну ось як ти так? – тато тяжко зітхає і продовжує, - тобі двадцть один рік! В тебе ж є голова на плечах! Чому ти їй не користуєшся? – злився він.
   – Ну тато!
   – Що ну тато, ну тато? Тато тепер буде шукати гроші на новий ноутбук? В тата кредитів по горло вистачає!
   – Я тобі віддам все до копійки, обіцяю.
   – Авжеж. Ти віддаш. Ладно, заспокойся, все буде добре. В мене є відкладені гроші, але я збирав тобі на весілля.
   – Тато, яке ще весілля? – не зрозуміла Софія.
   – То на майбутнє, не зважай, – засміявся.
   – Так ось, завтра тобі куплю новий і вишлю.
   – Дякую... – Софії було соромно продовжувати розмовляти, соромно перед татом за те, що вона так невклепна. Пообіцяла собі, що заробить грошей й віддать йому обов'язково.
   – Але, Софія, будь ласка, включи свій мозок! Все, бувай, я тобі передзвоню пізніше.
   Білявка сіла на підвіконня, на якому вона любила спостерігати за деревами, молитися Богові та бути із собою наодинці. Заварила собі чаю і продовжувала сидіти на підвіконні, втупившись в одну точку. Софія зі страхом уявляла найближчі дні, коли вона буде зранку до ночі працювати за ноутбуком та наново робити завдання. Їй аж дурно стало. А якщо вона не встигне? А як бути з мамою, яка скоро приїжджає? Софія ж не зможе приділити їй уваги, якщо буде робити завдання. А мати приїде не довше, ніж на тиждень. На довше в неї не вийде. Робота. Робота на якій вона працює через Софію. Вона дуже вірить в свою доньку і робить все для того аби та вивчилась й отримала освіту. Аби вона вчилася там де хоче її душа. Аби вона писала картини, не зважаючи, що фарби коштують половину заробітної плати мами. Вона працює ще через те, що хоче заробити собі на в'язальну машинку. Буде в’язати речі та, згодом, мріє відкрити свій власний магазин одягу, переїхати до Софії, або хоча б повернутися в свою  рідну країну.
   «Привіт, доця, як справи?». А ось і мама, яка нещодавно зареєструвалася в соціальній мережі, коли купила собі новий телефон, щоб більше спілкуватися з донькою.
   «Привіт, мамуля, погано. Я загубила ноутбук».
   «Доця, як???»
   «Мамо, я вже не можу про це говорити. В тролейбусі. Але тато сказав, що дасть мені гроші на новий».
   «Не засмучуйся. Це лише ноутбук. Добре, що ти здорова. Знаєш, кажуть, що із втратою цінних речей уходить з життя щось погане». Мати завжди була оптимісткою, щоби не відбувалося. Софія знала, що вона не буде злитись на неї, може посварити, але швидко вибачить.
    «Але там були всі мої завдання. А в мене ж сессія...».
   «Ти все стигнеш! Я в тебе вірю! Попроси в Поліни, зроби щось на її ноутбуці, щоб не сиділа без діла!».
   «Добре. Я тебе так люблю!».
   «І я тебе, Софійка. Ти найдорожче, що в мене є!».
   «Мамо, ти вже взяла квитки до мене?».
   «Так, двадцять п'ятого виїжджаю. Забронюй квартиру».
   «Добре». Написала Софія й засумувала. Вона вже давно мріяла аби мама приїхала. Останні дні тільки й жила цими думками. Її мати перший раз буде у Львові. Потрібно показати їй всі пам'ятки, відвідати разом улюблені винарні доньки, пригостити маму десертами та просто погуляти зимовими сніжними вулицями. Зимою, звісно не дуже хочеться гуляти на вулиці, але Львів не те місто, в якому люди взимку сидять вдома. Навіть в хуртовину зустрінеш десятки людей, які п'ють глінтвейн та їдять пляцки зі сніжинками. Але як гуляти, якщо тепер треба встигнути зробити завдання? Прийдеться Софії зібрати всі свої сили в її маленький дівчачий кулак. Прийдеться Софії за декілька днів до приїзду мами зробити щось нереальне. Зробити всі завдання! Прийдеться бути дуже люб'язною з Оксаною, щоб вона  їй допомогла бодай щось і витерпіла всі питання Софії, якими вона сто відсотків не дасть спокою подрузі.