VIII "Перша ніч"

Осінь окупувала все навколо. Опалення ще не включили, а обігрівачі ще не купили. Дівчата прийшли з холоду в надії, що зігріються вдома, а вони ще більше змерзли. Відразу полягали спати, закутавшись в усі ковдри, що в них були. Проспали до вечора.
   – Агов, дівчата, прокидаємось! – їх розбудив голос Оксани, яка щойно прийшла з роботи, – весь день проспите!
   – Ми й так його проспали. Шоста година, жах, – буркнула Поліна.
   – Скоро сесія, потрібно починати  готуватись, – сонно та ліниво сказала Софія, ледь висунувши носа з під ковдри.
   – Прокидайтесь, я пішла щось приготую.
   – Постав чайник, зараз тільки чай або кава врятує.
   – Коли опалення включать, ти не знаєш, Оксано?
   – Мені звідки знати?

   – Та ти ж все завжди знаєш.
   – Гадаю цього тижня. Холодно, я з вами згодна. А що ж ви хотіли? Листопад! На днях сніг вже й обіцяють.
    – Все, я впадаю в сплячку, як ведмідь, – жартувала Поліна.
    – А перегляд хто за тебе здасть? – засміялася Оксана з кухні.
    – Вмієш ти все зіпсувати!
   Дівчата заварили чаю, приготували тости, поставили біля ліжка на поличці та знову залізли під ковдри.
   – В мене так голова болить, – Софія поклала одну руку на чоло й масажувала скроні, – Оксано, в тебе є пігулки?
    – Менше пити було треба вчора!
    – Ой та що ми там пили, по келиху вина! То все через те, що ми весь день проспали.

   – Ага, по келиху, розкажеш!
   – Ладно. Як там на роботі справи? – запитала Поліна.
   – Як завжди. Купу народу, зла Зоряна, розбитий посуд, втомлені ноги. Олесь сьогодні приходив в кав’ярню, до речі.
   – Олесь??? – Софія аж з ліжка підстрибнула від несподіванки, – і що він?
   – Питав де подівалось кудряве дівчисько. Я сказала, що ти звільнилася.
   – Він сам був? Розказуй все, що знаєш!
   – Та що ти причепилася? Я його не розглядала, він одну хвилину постояв біля каси, поки замовляв й пішов собі.
   – То він сам був?
   – Здається, з якоюсь жінкою. А, ще він тобі привіт передав.
   Софії навіть пити чай перехотілося, мало того, що голова боліла, а ще тут такі новини. Вона обійняла  своїми руками коліна, поклала на них свою хвору голову й замислилась. Вона не могла заспокоїтись, мордуючі себе різними питаннями. А відповіді так і не знаходились. Психанула. Сказала в голос: "все я сама йому дзвоню!"
   На дзвінок ніхто не відповів і ці затяжні гудки ще більше розлютили й засмутили дівчину. Вона не знала, що їй робити й ледь стримувала сльози. Але вмить почула телефонний дзвінок і розгублено посміхнулась.
   – Привіт, сонечко, – привітався, як завжди весело Олесь, безтурботним голосом, ніби між ними не було відстані в два тижні, ніби вони щойно розійшлися і він дзвонить запитати чи добралась вона додому.
   – Привіт, – Софія відповіла холодно, але в душі вона раділа, що нарешті чує його голос.
   – Я чув, ти звільнилася  з роботи. Навіть не знаю чи вітати тебе, чи ні.
   – Вітати...
   – Але я тепер не буду бачити тебе в кав'ярні і вона вже не така світла, як була місяць тому.
   – Чому ти не дзвонив мені? – на душі трохи полегшало, але дівчача злість до кінця не зникла.
   – Малеча, я був дуже далеко, тільки сьогодні приїхав.
   – А де ти був?
   – Возив свій танцювальний гурт на фестиваль.
   – Круто! А я і не знала цього.
   – Бо ти ж не питала мене.
   Софія замовкла на декілька хвилин, розгубившись, вигадуючи фразу, яку б доречно було сказати, але так не вигадала.
   – Ти скучила за мною?
   – Так, – лагідним тихим голосом відповіла вона.
   – Побачимось?
   – Коли? 
   – На восьму годину сьогодні буде вистава в театрі "Лесі", підемо?
   – Звісно! Обожнюю цей театр! – заволала Софія, показуючи що покірно чекала на дзвінок від Олеся, показуючи свою безмежну радість, – а що за вистава?
   – "Любов". Тоді чекаю тебе біля театру за п'ятнадцять хвилин до початку.
   Весь час поки Софія говорила по телефону під ковдрою, дівчата підслуховували її розмову. Радісна білявка стрімголов помчала копатися в шафі в покушах гарного одягу, який ще не доводилось бачити Олесю.
    – Дівчата, ви чули? Ви чули? Ми йдемо в театр!

   – Та заспокойся ти! Гадаєш це нормально бігти на зустріч до чоловіка по першому його поклику? – дивувалась Оксана.

   – Оксана, давай ти не будеш хоч сьогодні лізти до мене зі своїми порадами й повчанням! – білявка викидала з шафи все підряд, кидаючи речі на ліжко, на поличці, на підлогу.
   – Що ти робиш? Там і мої речі є! – розлючена Оксана почала збирати свої речі по кімнаті й штовхати Софію, щоб та відійшла від шафи, – в тебе ж голова боліла!

   – Вже пройшла! Що мені одягти? Я не знаю! – після десятихвилинних пошуків Софія виявила, що в неї нема нових суконь, та ще й теплих, – ненавиджу цей дурний холод! Ось що мені одягати?
   – Схаменися, жінко, зараз щось знайдемо тобі, – піднялась з ліжка Поліна й почала нишпорити свою шафу, також вивалюючи все з неї на підлогу.
   – Як добре, що я вас рідко бачу, – продовжувала бубоніти Оксана.
   – О! Дивись що знайшла! Вдягай, – Поліна дістала своє чорне в'язане плаття вільного крою, – і це намистечко до нього, – простягнула срібне та блискуче намисто своїй подрузі.
   – Добре, ще можеш мої кульчики взяти, вони підійдуть до намиста. Але, якщо загубиш, як завжди, з тебе нові на цей раз!
   – Я вас обожнюю!