VII "Дощовий, але творчий вечір"

Останні два тижні на роботі пройшли виснажливо. Керівництво не хотіло давати дозвіл на звільненя Софії й Поліни, бо в них були на то свої причини. Адміністрації легше вмовити залишитись офіціантів, які вже пропрацювали певний час, ніж шукати й навчати нових людей. Але зі звільненням дівчат керівництво все ж таки змирилось. Софія протрималася на цій роботі два місяці. Два важких для неї місяці. Але саме ця робота познайомила її з Олесем, тому дівчина в жодному разі ні про що не шкодувала. В дні перед звільненням до Софії погано ставилися: штрафували, постійно робили зауваження, вже не закривали очі на те, як вона продовжувала нищити посуд кав’ярні і на те, як вона мрійливо дивилася в стелю. Її постійно сварили, але вона не могла звільнитися, поки не допрацює, як заведено, два тижні. Витерпіла. Допрацювала. Звільнилась. Видохнула.
    Холодно. Осінь в самому розпалі. Софія дістала всі свої теплі речі зі «шафи-бутіка», всі свої светри, шапки, які вона ненавиділа, свої в’язані шкарпетки і весь цей зимовий одяг-мотлох, в якому, як не  намагайся, а "леді" вже ти не будеш.
    Про Олеся не було чутно ці два тижні, чи то поїхав кудись за кордон, чи розчинився в своїй роботі. Софія не знала куди він зник й надокучати питаннями вважала не виховано та не доречно, якщо він сам не захотів розповісти. Просто покірно чекала поки він з'явиться.
   Дівчина весь час мріяла звільнитись з роботи й знову займатися своїми улюбленими справами: без поспіху пити каву, фотографувати, замальовувати людей на вулицях, читати книжки й теревенити з подружками про все важливе й не дуже. Але поки мунили ті два виснажливих тижні – Львів огорнув холод і пронизливий вітер, що на лавицях вже, як місяць тому не посидиш, не помалюєш, не пофотографуєш. Тому дівчині нічого більше не залишалося, як відвідувати свій навчальний заклад кожного дня, вечорами робити вдома завдання та інколи, все ж таки виходити, закутавшись, вже по-зимовому в центр з Поліною та новими друзями-митцями на келих вина або горнятко кави.

    Поки сесія не забрала в дівчат весь їх вільний час, вони дозволяли собі відпочивати, насолоджуючись молодим безтурботним життям. Оксана за два тижні встигла зачарувати свого Андрія, а він завоювати її серце. Тому Поліна з Софією бачили її вкрай рідко. Вона єдина з них трьох залишилась працювати в кав’ярні, а весь свій вільний від роботи час проводила тепер зі своїм хлопцем. 
   Дощ заливав місто. Дівчата сиділи вдома, не знаючи куди себе діти.
   – Може фільм якийсь подивимося? – запитала Поліна, лопаючи печиво зі згущеним молоком.
   – В мене вже голова болить від того комп’ютеру, а живіт від печива.
   – Так а що ще робити? Ненавиджу останнім часом вихідні. Ніби і з роботи звільнилися нарешті, і часу вдосталь, а робити нема що. Лише оце їсти печиво, – намазавши чергове печенько згущеним молоком, сказала з набитим ротом Поліна.
   – Ага. Сумно.
   – І мені, – пробубоніла Поліна.
   – Що там Олесь твій? Щось ти давно з ним не бачилась.
   – Поїхав кудись, мабуть. Не дзвоне вже як два тижні. Навіть не знає, що я звільнилась.
   – Може...
   – Годі. Я втомилася думати про нього. Цілими днями думаю. Виганяю думки, а вони, знову, настирні, лізуть мені у голову. Чому, чому, чому...?
   – Так, ладно, одягайся, підемо їх по-справжньому виганяти!
   – То ж дощ на дворі!
   – Дорогенька моя, в мене є гумові чобітки, а в тебе кольорова парасоля! Що нам вдома тут киснути? Доїдемо на автобусі, а там в кафешку кудись забіжимо.
   – Та ні, щось немає настрою...
   – Слухай, я тебе останнім часом не впізнаю. Ти завжди весела була, сяяла, як сонечко, що сталось? 
   – Не знаю…
   – Все ясно. Це все він. Ти дійсно багато про нього думаєш. І взагалі багато думаєш! Звільни голову від цих думок. Подзвонить тобі твій Олесь, куди він дінеться, – запнулась і додала з посмішкою, – коли роздінеться!
    – От дурна! – вперше за день засміялась Софія.

    – Сама дурна, – підтримала сміхом Поля.

    – А якщо не подзвонить? – посміялась і знову за своє, – Якщо він просто зі мною зустрічався від нудьги, наприклад, або щоб відволіктись? А може дійсно Оксана мала рацію? Може дійсно в нього є хтось? Може йому просто було цікаво провести зі мною час в певний момент і... все? – замовкла на хвилину й з іншим тоном продовжила, – ні! Він просто боїться! Просто боїться в мене ще більше закохатись! Просто боїться... – запевняла себе Софія.
   – А чому ти йому сама не подзвониш?
   – Не хочу. Ви самі ж радили витримати паузу! Не хочу нав'язуватись. Він чоловік врешті-решт. Якщо б захотів, подзвонив би. Все. Не хочу думати! Не хочуууу! – Софія зістрибнула з ліжка. – Добре, йдемо гуляти. Може подзвониш нашим митцям? Хоч якось відволічемось...

                                                                                               ***

Черговий вечір в улюбленій винарні з друзями митцями. Дівчатам з ними ставало добре. Вони були надто веселі і завжди п’янкі, а від того й надто веселі. Лише фотограф Сашко тримав все під контролем. Він теж випивав, але ніколи не п‘янів. Слідкував за друзями. Слідкував за людьми навколо. Слідкував за Софією. Деколи фотографував. Принаймні, коли дівчата з ними бачились, Сашко завжди мав з собою свій цифровік і постійно фотографував Софію, непомітно для неї. Лише в кінці зустрічі він показував їй фотографії або про це розповідала подрузі Поліна. Діяв, як професіонал-шпигун. З Софіїних фото вже можна було б робити виставку, про що Сашко, мабуть, і мріяв. Софія завжди посміхалась на людях, не видавала свого суму, хотіла здаватись сильною й незалежною від обставин та світу. Але часом бувало, коли сама того не помічала на її обличчі з’являвся смуток. Десь почула мелодію, яка пов'язана з колишнім життям, щось нагадало раптом про Олеся, мама надіслала повідомлення та купу інших факторів, через які ця маленька білявка могла відчути себе самотньою та сумною. А Сашко вмів розбиратися в людях, бо кому, як не фотографу притаманна здатність відчувати іншу людину, її настрій, емоції, стан. І зміну Софіїного настрою він помічав, як ніхто інший. Дівчина могла щиро, як дитина сміятися во весь голос, а могла тихенько плакати, але так, що важко було помітити її мокрі очі. Лише Сашку це вдавалося.
   – Послухайте, в мене є ідея, давайте створимо перформанс або виставку? – запропонував Сашко, після того, як довго вдивлявся на знімок в своєму фотоапараті.
   – О, це цікаво! – Софія відразу пожвавилася, незважаючи, що хвилину тому знаходилася вся в своїх думках. Це ж була одна з її мрій – відкрити виставку. 
   – Сашко, ти ж знаєш, ми підтримаємо тебе в будь-чому! – погодилися вже сп'янілі друзі.
   – Тільки потрібно придумати ідею. В принципі, в мене тут є одна, але я не знаю, як ви на неї відреагуєте, а саме, як відреагує на неї Софійка, – він провів її поглядом, очікуючи на запитання.
   – Яка ідея? – с нетерпінням і трохи з недовірою почала цікавитися дівчина.
   – Тільки пообіцяй не битися зі мною, – усміхнувся Сашко.
   – Сашко! Кажи вже!
   – Я тебе часто фотографував, можливо, ти помітила це.
   – І...?
   Друзі замовкли й чекали, коли той все ж таки розкриє ідею. Він заінтригував не тільки Софію, а й всіх.
   – Невже ти хочеш зробити виставку з моїх фотографій? – перелякано запитала Софія.
   – Я "за"! – втрутилась Поліна, – вона в нас гарнюня, в мене теж багато фотографій є Софіїних!
   – А ідея яка то? Я не розумію! Фото й фото, що ними можна сказати людям? – Софія перетворилася  з радісної і переляканої дівчинки на серйозну.
   – Я тобі зараз дещо про тебе розповім.
   – Оу, це вже починає бути цікавим, – друзі підсіли ще ближче і підперли руками голови в очікуванні історії.
   – Ну ви смішні всі, – сказав Сашко і продовжив, незважаючи на всіх, дивитись на Софію. – Твоє волосся…– він доторкнувся до самотнього кучеря дівчини, який випав з хвосту і провів по ньому пальцями, – переливається на сонці, немов золото… Твої зелені очі, як глибока гірська річка, в якій можна потонути… Твоє тіло…Твої плавні рухи…
   – Хтось закохався чи що? – перебила Поліна, нахилилася до Сашка і кинула пильний погляд, після так само на Софію, яка завмерла, мов статуя, не знаючи, що далі очікувати від Сашка.
   – Послухайте, я говорю, як є! Я говорю з точки зору фотографа ну і, звісно, чоловіка. Так, Софія мені подобається. Але зараз не про це. Я веду до того, що кожен її рух, погляд, слово – вони незвичайні. Я помітив, як вона сміється, а через хвилину побачив сльозу на її обличчі. Я спостерігав, як вона розглядає цей світ, як дивиться на дахи, на птахів, як простягає руку, коли йде дощ, як гладить безпритульного пса. Вона як дитина, але доросла дитина. Ніби цей світ відчуває кожною клітиною, як вміють тільки маленькі діти, – він замовк, подивившись на Софію, але вона сиділа мовчки, не знаючи, як реагувати, і продовжив, – я довго спостерігав за нею і тоді в мене з‘явилась ідея. Багато людей в наш час поглинає буденність, вони не помічають маленьких радощів життя: того ж дощу, тих же прозорих хмар, тих же птахів, які співають в небі... Багато людей занурені в свої постійні проблеми. Звісно, таке в нас життя, потрібно постійно кудись рухатись, бігти, поспішати. Але вміти насолоджуватися теж потрібно... Насолоджуватись цим життям, як робить це Софія. Потрібно вміти помічати маленькі дрібниці, як помічає вона. 
   – Оце ти романтік... – перебив його один з друзів.