VI "Він співав лише для неї"

Не зважаючи, що понеділки студенти не люблять – Софія їх по-справжньому любила. Любила, тому що саме в цей день проходили заняття з живопису. Білявка зрання приходила в аудиторію, поки ще не прийшли її одногрупники, а тільки викладач, займала зручне місце, повільно розставляла мольберт і стільчики навколо себе. На стільчиках розкладала фарби, пензлики, мастихіни. Протирала палітру олією, щоб звільнити залишки фарби й вичавлювала нову пахучу. Одягала фартух, зав’язувала свої кучері в пучок, засовувала в вуха навушники, в яких грала її улюблена музика й поринала в свій дивний світ...
   Софія поринула в мистецтво, пропрацювавши над картиною до самого обіду, навіть коли вже пари добігали кінця. Викладачі і любили її за старанність, ставили гарні оцінки, бачили, як студентка повністю віддавається справі.
   – Софія, а знаєш, в цій роботі щось є, – підійшовши до дівчини, зауважив викладач.
   – Дякую. Мені так залишити чи ще працювати?
   – На сьогодні досить. Ти молодець. Можеш збиратись.
   Софія сфотографувала свої картини і надіслала Олесю. Їй було цікаво поділитися своєю творчістю, своєю працею, тим, чим вона живе але більш цікаво було почути його думку. Олесь одразу ж їй відповів. Вона, не встигнувши витерти брудні руки від фарби, взяла телефон й посміхалась, мов дурна.
   «Софія, ти така крута! Картини нереальні! В тебе талант!» – відповів їй Олесь. 
   «Дякую тобі!» – написала Софія.
   «В мене є до тебе пропозиція. Я їду до дітей на заняття через годину, хочеш зі мною?».
   Софія була спантеличена, але все ж продовжувала посміхатись і, звісно, вона хотіла з ним поїхати. В студію, не в студію, в кав’ярню, на річку, в гори, на край світу – куди завгодно вона б з ним поїхала, навіть в космос би полетіла, тільки б разом з ним.
   «Поїхали!» – відповіла.
   «Я буду чекати біля твого дому через годину, цьом».
   Щаслива Софія, вся в своїх думках, швидко зібрала речі, навіть не витерши від фарби пензлики і не прибравши своє робоче місце, побігла додому. В її думках був лише план, як вона швидко прилітає додому, йде в душ, змиває з тіла фарбу, перевдягається й вилітає до Олеся. Зрештою, її план бездоганно був виконаний! Проте, вона й не помітила, що залишила після себе такий безлад, мов в кімнаті відбулася всесвітня катастрофа. Але їй було байдуже.
   Олесь забрав Софію й повіз в інше місто, де знаходилась його студія. Вони їхали по тому самому маршруту, по якому нещодавно прямували на річку. Софія поринула в спогади і в цю атмосферу, яку вони вдвох, не підозрюючи, створювали. Дівчина дивилася закоханим поглядом, притискалася до його плеча і щось знову без кінця розповідала.
   – Софійка, ти так гарно малюєш! Я навіть собі уявити не міг. Дійсно гарно! – Олесь дивився на дорогу, але його вираз обличчя передавав захоплення творчістю дівчини.
   – Дякую, я просто люблю своє діло.
   – Це помітно. Люблю людей, які займаються тим, до чого лежить їх серце.
 

   Танцювальна студія була досить світла і простора. Чотирнадцятирічні дівчата та хлопці хаотично розташувались по приміщенню. Хтось розминався, хтось обговорював події в школі, хтось фотографувався в дзеркало, а хтось танцював. Як тільки Олесь зайшов в студію, всі швидко на нього налетіли й почали обіймати, мов свого татка.
   – Так, так, так, обережно, діти мої, я теж вас радий бачити!
   – Добрий день, Олесь! Як ваші справи? – вони привітались з Олесем й одним оком покосились на Софію, яка тихенько зайшла за ним.
   – Все гуд! Познайомтеся, це – Софія. Ви не проти, якщо вона сьогодні подивиться, як ви гарно танцюєте?
   – Звісно, ні! А це ваша дівчина?
   Олесь нічого не відповів їм, лише подивився на Софію й посміхнувся.
   – Так, швиденько проганяємо номер! Я сподіваюсь, ви за вихідні не забули нічого?
   – Нуууу, зараз і подивимося, – підіграла йому одна з учениць.  
   Олесь майже не танцював, лише підходив до кожного і показував як правильно робити той чи інший рух. Цілу годину діти танцювали безперервно. Вони вкладалися в танець, так само як Софія в живопис. Так само повністю про все забували, поринаючи в своє тіло, відчуваючи кожен рух. Вони були незвичайно пластичні, гнучкі та гармонійні. Софія, навіть захотіла їх пофотографувати, або намалювати. Вона не зводила очей ні з дітей, ні з Олеся. Споглядала за ними і згадувала свою студію. Згадувала, як її, трохи менші від цих, учні бігали і мазали все фарбою, їли її, фарбували нею стіни. Але як вона любила своїх маленьких талановитих бешкетників! Олесь нагадав її пару років тому. Вони були схожі з ним. Схожі цією любов'ю до дітей. До викладання. Софія подумала, що вони дійсно будуть гарною парою, якщо все ж таки в них щось вийде.
   Коли зайняття добігло кінця діти знову обійняли свого викладача. Мабуть, це було їхньою традицією. Після кожного тренування обійматися. Софія ніколи не бачила таких дружніх та відданих колективів. Не можливо було не зрозуміти, що Олесь неймовірно любить цих дітей, а діти, відповідно, неймовірно люблять свого викладача. Заради цього варто жити.
   Дівчата провели поглядом Софію, ввічливо з нею попрощавшись, і звільнили приміщення. Залишились лише виснажений, але задоволений Олесь і Софія, яка ще досі була під враженням.
   – Ти, мабуть хочеш пити? – вона дістала з сумки пляшку негазованої води і простягнула Олесю.
   – О, дякую!
    – Твої діти нереальні! Ви нагадали мені мою колишню студію. А ти нагадуєш мене. Я так само сяяла поряд з дітьми.
   – Так, діти вертають до життя. Знаєш, коли мені буває досить сумно, я приходжу на заняття і вони роблять щось таке, після чого сумувати я вже неспроможний. Я їду додому з гарним настроєм і дякую Богові, що в мене є цей колектив.
   – Олесь, можна запитати?... Скажи, чому в тебе немає своїх дітей? – Софія довго думала чи задавати йому це питання, чи ні, бо воно надто особисте, але все ж таки наважилась.
   – Так сталось. Я тобі потім якось розповім. А зараз пішли ліпше покажу тобі сцену на якій я виступав все дитинство.
                                                           
   Виявилося, Олесь привіз Софію в місто, де народився. Тут він жив все своє дитинство. Тут досі живуть його батьки. Тут школа в якій він навчався і сцена на якій він провів всі шкільні роки.
Сцена виглядала так, як і в кожному закладі, як і в кожному місті, де відбувались шкільні вечори, події, останні дзвінки та випускні вечори. Велика, простора, прохолодна. Але в цей день вона була порожньою. Лише Олесь і Софія стояли на цій великій сцені. А серед сцени запорошене піаніно. Олесь змахнув з нього пил і відкрив.
   – Йди на останній ряд, – показав рукою на крісла, – я тобі дещо зіграю.
   Софія спустилась зі сцени і сіла на дев'ятий ряд так, що Олесь опинився прямо перед нею. Світло падало лише на нього, а Софія залишалася в темряві. Зі сцени він не бачив дівчину, але вона його дуже добре бачила.
   Він почав грати і співати. Дівчина заворожено дивилась на нього, не зводячи очей. По її шкірі знову скажено бігали мурахи. Вона не вірила, що це відбувається з нею. Її тіло тремтіло від захоплення до цього чоловіка. Вона дивилась на нього, а серце тихенько шепотіло їй «ти кохаєш його», а вона покірно йому відповідала «так, він найкраще що зі мною сталось!».
    Олесь закінчив грати. Софія встала з крісла і почала тихенько плескати в свої маленькі долоні. Олесь продовжував сидіти за піаніно, згадуючи якусь мелодію. Софія підійшла ззаду і обійняла його. Він зупинився і своїми холодними руками пригорнув до себе дівчину. Повернувся до неї. Вони мовчазно тонули в погляді один одного. Софія нахилилася  до Олеся і ніжно поцілувала його вуста. В залі було настільки тихо, що стукіт їх сердець відбивався відлунням. Казка. Таке могло статися лише в казці.
   – Тут прохолодно, поїхали додому, – перервав їх романтику Олесь.
   – До тебе? – спантеличено запитала дівчина, розуміючи, що якщо сьогодні вони поїдуть до Олеся, поцілунком це не закінчиться.
   – В тебе на вечір були якісь плани?
   – Ні, – відповіла Софія, звісно, збрехавши, бо вдома на неї чекали купу завдань і недомальованих робіт.
   Софія не хотіла прощатися з Олесем. Не хотіла відпускати його і вертатись в своє самотнє ліжко. Вона хотіла бути з ним. Від сьогодні і назавжди. Розуміла, що він надто дорослий, але це її не зупиняло. Це не було для неї перешкодою, бо кохала сильно, а все інше – лише умовності. І взагалі які можуть бути умовності, коли кохаєш? Вік, стереотипи, чужа думка? То все така маячні, коли є щось справді цінне – кохання.