V "В студії фотографа"

Високі вікна на всю стіну освітлювали будь-який куточок кімнати. Студія здавалась просторою, великою, вільною... Вона була заставлена різними статуетками, завішана драперіями, оснащена професійним обладнанням, яке займало увесь простір в будь-якій студії фотографа.
   Дівчата зайшли до Сашка й зупинилися, роздивляючись все навколо. Вони з відкритим ротом стояли посеред приміщення і намагались зрозуміти, куди вони все ж таки потрапили. Ця студія була не схожа на всі ті заклади, в яких проводилися сімейні, дитячі або lovestory зйомки. Вона була чимось більшим. Якесь потойбічне середовище. Неосяжним, великим, світлим простіром, якого не вистачило б життя повністю дізнатись. Кожна річ в студії мала своє місце і свою історію. На поличці біля входу лежало купу різних жіночих капелюшків, прикрас та вбрання, розкидане біле перлинне намисто, старі кульчики з різнокольоровими каменями, губна помада, яку, мабуть, забула якась жінка після фотосесії.
   – Привіт! – перехопив захоплену мовчанку дівчат фотограф.
   – Привіт, – простягнула йому руку Софія.
   – Я відійду на пару хвилин, знімайте верхній одяг, можете покласти де вам захочеться. Чай, каву, капучино?
   – Можна водички, бо занадто до Вас поспішали, – сухим голосом відповіла Поліна.
   – Може на «ти»? – сказав Сашко, провівши рукою по її плечу і вийшов зі студії.
   Дівчата побачили велике дзеркало, яке стояло в куті приміщення, велике і старовинне. На обрамлення дзеркала падало проміння з вікна так, що скло видавалось дуже дорогим та антикварним. Дівчата дістали телефон і зробили пару фотографій в дзеркалі, як би зробила будь-яка сучасна панянка.
   – Мушу вам розповісти, що воно дісталося мені від моєї прабабусі, а їй від її прабабусі. Коротко кажучі, багато чого побачило за своє життя, – Сашко стояв на вході у студію і дивився, як дівчата вправно роблять селфі біля дзеркала. – Як ваш настрій? Налаштовані на фотосесію?
   – В такі студії не можливо бути не налаштованими, – відповіла Поліна.
   – Але спочатку сідайте, поговоримо, уявимо собі, що ми давні друзі. Перед фотосесією треба дізнатись людину краще, ближче, щоб в процесі вона не соромилась і могла розкритися.
   Вони сіли за столик біля вікна. На ньому лежало купу журналів з фотографіями. Дівчата відразу почали їх гортати і захоплено роздивлятися.
   – В цьому журналі є парочка моїх робіт, гортайте далі. 
   Ці фотографії були наповнені світлом. Яскраві, атмосферні і професійні. Не просто ж так Сашка нагороджували першими місцями в конкурсах та виставках і всі його відзнаки красувалися на стіні біля входу.
   – В мене тут є пляшка смачного вина. До речі, якщо ви палите, можете палити прямо тут.
   – Ні, не палимо. А вино не проти випити, – посміхнулась Поліна.
   – Ой, ні, я вчора вже випила, з мене досить.
   – Та трішки, за знайомство.
   – Ти давно займаєшся фотографією? – запитала Поліна.
   – Так. Вже як років десять.
   – А де вчився ? 
   – Якщо чесно, я навіть не пам’ятаю, як називається моя освіта повністю, якщо коротко –  я інженер. А за покликанням, як ви бачите – фотограф.
   – Ого, круто. А як ти почав фотографувати?
   – Вам дійсно цікаво?

   – Неймовірно цікаво!

   – Ну, тоді слухайте. Молодий був. Було мені років сімнадцять. Я і зараз молодий, звісно, – посміхнувся, – але тоді все було по-інакшому. Молодість в самому розпалі. Кохання. Дівчата липли до мене як бджолки на солодке. Ось одну із них я й покохав... до нестями. Якось прокидаюсь зранку, дивлюсь на неї, а вона – богиня. Її темне кучеряве, до речі, як в тебе, Софія, волосся розкидане по всій подушці. На нього падає тепле проміння і воно переливається, як шовкова тканина. А тіло її… Оголене, молоде, тендітне жіноче тіло... Як же воно лежало на тому ліжку... Як згадаю, хочеться повернутись в ту саму хвилину. Як легеньке біле простирадло його облягало. Я дивився і хотів зупинити цей момент. Малювати я не вмів та й під рукою не було ні олівця, ні ручки, ні паперу. Дивлюся, лежить фотоапарат мого друга. Ми тоді квартиру знімали разом. Я й взяв і клацнув, на той час ще зовсім в фотоапараті нічого не тямлячи. Щось вийшло. З того моменту я постійно її фотографував, свою дівчину: на ліжку, в душі, як їла яєшню, як дивилася фільм, як їздила на велосипеді, як читала книгу. Вдягненою, оголеною, смішною, сумною, всякою. Вона була моєю музою. Я зробив їй цілий фотоальбом. А через час ми розлучилися. В неї залишився альбом. А в мене – моя улюблена справа на все життя.
   Софія та Поліна мовчазно слухали цю історію, як казку. Це була дійсно маленька правдива казка. Кожна з них уявила себе на місці тієі дівчини, і кожна, мабуть, захотіла бути музою для свого хлопця.
   – Вау, –  бракувало слів Софії.
   – Так, дякую той дівчині за те, що вона була такою гарної тоді на білому ліжку зі своїми каштановими кучерями…Та й таке, – він піднявся с крісла, взявши фотоапарат, – то що ви готові фотографуватися?
   – Ніби так, – дівчата кивнули, але ще досі були в своїх роздумах.
   Незабаром всі забули про все зайве і поринули в атмосферу цього безмежного творчого простору. Дівчата знайшли в студії на вішаках напівпрозорі сукні чорного і білого кольору. Здавалося, вони чекали саме на них. Сашко включив легкий джаз, відкрив вікно і проміння холодного сонця ласкотало дівчат.
   – Софійка, до речі на тобі дуже гарно сидить ця сукня. Вона як для тебе шита. Я купив її, якщо не помиляюсь, десь во Франції. Не питайте, чому я купляю жіночі речі, я думаю ви мене розумієте, – посміхнувся він.
  – Вона так обтягує фігуру, я дуже жіночна в ній, – Софія почала танцювати і крутитися навколо себе.      – Дарую її тобі, якщо хочеш.
  – Оу, дякую! – дівчина підстрибнула і Сашко клацнув на кнопку фотоапарата, зупинивши щиру Софіїну посмішку. Взагалі, Софії, щоб гарно вийти на фотографії не потрібно було прикладати особливих зусіль. Лише посміхнутись.
   Три години вони творчо і захоплено фотографувались та спілкувалися. Поліна часто брала свій фотоапарат і ставала на місце Сашка, також пробуючи фотографувати Софію. Світло, яке ліниво падало з вікна, робило все по-особливому атмосферним. Софія позувала і танцювала, танцювала і позувала. Вона зовсім відключила свою голову. Людям інколи то потрібно – відключитись і просто ловити кайф від життя. Відчувати кожен свій рух тіла.
   Сашко не міг відірватися від свого фотоапарата. Лише інколи відходив до вікна на перекур. В той момент Поліна продовжувала пробувати себе в ролі фотографа. Здавалося, що час тягнеться повільно, але всі втрьох були настільки захоплені, що не помітили, як за вікном темні хмари жадібно насунулися на сонце. Світло зникло. Кожен фотограф знає, яке цінне денне світло, а ще цінніше – промені на тілі моделі. Штучне світло вже не таке. Воно не природне. Не таке атмосферне. І не для Софії.
   – Дівчата, мені так з вами комфортно, ніби я знаю вас все життя! – запаливши чергову цигарку, сказав Сашко.
   – І не кажіть! – посміхнулась Софія.
   – Такий гарний день, не хочу, щоб він закінчився. Може продовжимо його десь в кав’ярні? Або в винарні?
   – Я тільки за! – погодилася радісно Поліна.
   Подругам дуже хотілось продовжити спілкування з Сашком. Він багато чого розповідав про фотографію, про світло, настройки і всілякі інші цікаві штуки. Знайомства в нашому житті – це дорогоцінні скарби. А тим паче знайомства з цікавими особистостями, з якими не тільки є про що поговорити, а ще й можна від них чомусь навчитися.
   Вечір вони провели в винарні, яка знаходилася недалеко від студії Сашка. Він запросив своїх друзів, які теж неабияк відносилися до мистецтва.
   Один з них молодий художник. Тільки побачивши його зовнішній вигляд, дівчатам навіть не треба було питати, чим він займається: штани на підтяжках, вільна світла сорочка, на якій жили собі, мабуть, вже дуже давно окремі різнокольорові плями від олійної фарби, дивний проділ волосся та художній аксесуар – полотно, яке він весь час тримав в руках. Тут і сліпий здогадався, якщо б почув від нього запах, знову ж таки, тої пахучої олійної фарби.
   Інший його друг – фотограф. Він такого ж віку як Сашко і вони чимось схожі. Можливо, почуттям гумору. Як виявилося, ці двоє знайомі ще зі школи. Весь час сміялися один над одним, жартували і згадували, як вони казали, молодість. Хоча, 27 років – це ніби теж неабияка молодість. Молодим можна бути і в 50 і в 70, коли захочеш, головне – щоб була молодою душа. Тоді живи собі і відчувай себе молодим скільки завгодно.
   Ця весела невелика компанія просиділа в винарні до пізньої ночі. Їм було настільки легко і невимушено, і дівчатам здалося, що вони дійсно знають їх не один день.