ІV "По дорозі на річку"

Ранок. Прокидаєшся, дістаєш з-під подушки мобільник, сонними очима дивишся новини в соціальних мережах і нарешті остаточно пробуждаєшся. Хто так не робить? Повідомлення від Олеся остаточно привело до тяму білявку. «Доброго ранку, Софійка», – і як завжди він називає її "Софійка", а вона розпливається в посмішці, в передчутті чогось незабутнього... Ці три незначних, здавалося, слова вже робили її щасливою. Хіба для щастя багато треба?
   Минують останні теплі деньки і незабаром можна очікувати на справжню осінь. Осінь зі своїм меланхолійним настроєм, холодним вітром, який лоскоче не тільки тіло, а й нерви, опалим бряклим листям, яке шелестить під ногами і сірими хмарами, які постійно проливають сумні дощі. Але поки ще можна вдостать насолодитись теплом жовто-гарячої осені... Саме це сьогодні і будуть робити Олесь і Софія. Насолоджуватись.
   Він забрав її на своїй білій машині, марки якої Софія досі не знала, бо мало тямила в автівках. Вона лише запам'ятала, що салон завжди пахне солодкими чоловічими парфумами. Зазвичай, Софія, навіть і чоловічі парфуми не розрізняла, бо вони для неї всі однакові. Але парфуми Олеся особливі, з нотками дерева, карамелі і осені. А можливо, це його особливий запах. Часом він пахнув апельсином, міндальною олією та чимось свіжим... Кажуть, що люди закохуються тільки тоді, коли їм підходить запах людини. Все ці феромони, з'єднувачі сердець.
   Вони їхали, зустрічаючи світлофори, мальовничі краєвиди, машини, легенький вітерець, від якого білі кучери Софії липли до її губ. Дорога була далекою, але легкою. Вони заїджали на заправку, купували каву та печиво, зупинились десь на узбіччі невідомої дороги, слухали музику і мовчи переглядались, посміхаючись.
   – Тобі добре? – питав Олесь.
   – Так, – відповідала Софія.

    Зробила ще один ковток кави і розлила її на сидіння і свій білий светрик. Олесь натомість сміявся. Мабуть, йому насправді подобалося, що Софія така нечепура.
   – Вибач, я зараз все витру, – метушилась, шукаючи серветки.
   – Не турбуйся, я все зроблю, виходь з машини.
   Софія вийшла з машини і подивилася навколо. Напроти − безмежне поле. Пшеничного кольору поле, над яким простягалося яскраво-блакитне небо з безліччю хмар, які нагадували різних звірів. Поки Олесь витирав місце случайного раптового злочину білявки, вона дістала фотографувала сіре небо, білі хмари, жовте поле й червоні дерева очима й фотоапаратом. Не помічала, як Олесь спостерігав за нею, мов за таємничим дійством. Ніби дівчина танцювала якийсь дуже чуттєвий танець, або співала проникливим голосом, або робила все це разом оголена перед дзеркалом.

   І знову їхали. Їм не потрібно було слів. Їм було добре. Просто від присутності одне одного.

                                                                                           ***

«Ми стояли на березі річки,
слухали, як плескотіла вода, билась об камінці.
Ти взяв мою руку, занурив у воду,
між нашими пальцями течія просочилась
й помчалася кудись вдалечінь.
Ніхто не знає куди....
Ми стояли на слизьких камінцях посеред тої річки,
і щоб я не посковзнулась і не впала – ти тримав мою руку.
Але зараз, ти розумієш, що ми удвох могли впасти?
А ми все стояли і дивилися в ту прозору,
як мережево, як туман, як хмари воду...
На наші щасливі обличчя.
Ти дивився, як я тобі посміхалась і вперше бачила таку красу,
та посміхався від того, що я, як мале дитя, все розглядала навколо.
Ми милувалися небом, хмарами й нами, що відбивалися під ногами.
Наче весь світ завмер для нас обох.
Крім течії – вона кудись поспішала…

Ніхто не знає куди...»
                                                                             ***

   Пізніше, Софія занотувала цей білий, як її волосся, вірш майже без рифи у своєму щоденнику...

   Вони так і не доїхали до великих безмежних гір. Але цієї річки, біля якої раптово зупинились, було достатньо, щоб відчути щастя. Це була дивовижна картина: легенький вітерець, велика течія річки, через яку вона ставала прозорою, блакитно-рожеве небо з густими хмарами і вони вдвох посеред світу.
   Олесь теж, здавалось, був щасливий, все дивився на Софію, яка раділа простим речам. Вона ніколи в житті не бачила гірної річки, яка неслась з величезною силою. Вона ніколи не ходила по слизькім камінцям з відчуттям, що в будь-яку хвилину може впасти, але її настільки охопило відчуття свободи, що їй було всерівно. Софія, ніби маленька дитина, яка щойно побачила світ і усвідомила, який він прекрасний. Без слів, без думок, без всього зайвого. Інколи треба відокремитися від буденності й відчути смак життя, щоб в голові все стало на свої місця. Але цей день, коли навпаки, в Софії все перевернулося догори ногами. Початок зміни її думок, почуттів і ставлення до всього...