ІІ "Після роботи"

Так і минали дні, Софія продовжувала зранку відвідувати заняття, а після пар працювати на не любій роботі, так само посміхаючись клієнтам і очікуючи на закінчення робочого дня, в кінці якого сідала знову за свої завдання. Часом вона жертвувала навчанням та працювала в кав'ярні весь день, а інколи тільки ввечері декілька годин. Графік роботи мінливим.

   В вільний час поки погода дозволяла гуляти на вулиці, Софія брала фотоапарат, виходила в людне місце і фотографувала все, що бачила: безхатніх псів, які вешталися по місту, безтурботні посмішки дітей, чоловіків, які грали в шахи посеред площі, безхатніх, які щось шукали в смітниках, закоханих та музикантів. Найбільше її увагу привертали саме закохані люди, які милувалися один одним, які були щасливі просто від того, що поруч.

   Софія любила фотографувати навіть під дощем. Коли синоптики передавали зливу − білявку це не бентежило, вона сміливо брала із собою парасолю, натягувала гумові жовті чобітки, вдягала дощевик й шла на пошуки цікавих кадрів. А навколо − десятки людей, яких так само, як і Софію дощ не лякав. Закохані пари першими потрапляли в центр її об’єктиву. Цим людям байдуже на дощ, бо в них є парасоля. Але що там та парасоля, якщо в них є куди важливіша річ − кохання! Кохання, яке зігріває зсередини. І навіть, якщо б в них забрали ту кляту парасолю, навряд чи б вони помітили.

   Білявка займалася фотографією, оскільки любила "ловити" моменти, які не повторюються, любила роздивлятися людей, спостерігати за їх реакцію на спалах об'єктиву, помічати щось таке, що, здавалось, не помічають інші.
   Зробивши ще один кадр, який їй здався на перший погляд гарним, повісила свій фотоапарат на шию й підійшла до кав'ярні з кавою на винос. На роботу сьогодні їй потрібно прийти о четвертій годині, тому ще був час прогулятись упродовж вузеньких вулиць з теплим Лате, фотоапаратом й великим рюкзаком, в якому знаходились: змінна робоча форма, блокнот, олівці, фарби. Ну, а якщо сьогодні її раптом відвідає натхнення, а поруч немає олівців, або ж навпаки, олівці є, а паперу немає? Так вона завжди турбувалась за своє натхнення, тому брала з собою все підряд.

   А дощ вже й встигнув вщухнути. Розливаючи каву по своєму дощовику вона допленталась до першої лавці, з полегшенням вмостилася, розкинувши біля себе всі свої речі. Це було улюблене проведення часу і, здавалось, більше нічого не треба для щастя. Взагалі, зі сторони Софія видавалась всім досить щасливою та безтурботною. Ніколи не показувала свої переживання, свій сум, рідко кому відкривала душу і на щось жалілась. Дехто, правда, казав, що дівчина живе в рожевих окулярах, спеціально не помічаючи нічого поганого. А що в цьому поганого? Найсправді, тільки батьки знали, як Софії буває сумно, як інколи стає важко. Мама з часом почала краще заробляти й стала частіше дзвонити донці, а з татом все ж таки Софія помирилася. З віком вона усе сама зрозуміла, тому батьків перестала звинувачувати в їх розлученні. Єдине, що хотіла дівчина – щоби вони удвох, разом чи ні, це вже не так важливо, були щасливі.

   Тільки вони все знали про Софію. Як важко було дівчині розлучатися з хлопцем, з яким вона зустрічалася майже п'ять років і планувала майбутнє життя. Який спочатку був її рятувальником, звільнивши від суму, але після завдав удару, коли вирішив навчатися в іншому місті й розлучитися із Софією. Як важко було вдруге звикати до самотності, особливо, в новому місті, де не було рідних людей, де вона майже нікого й нічого не знала. Як важко йти до своєї мети з самого початку. Софія нікому не скаржилася на свої переживання, лише, коли залишалася наодинці із собою могла тихенько виплакатись, помолитися Богу, написати свої думки в щоденник – і тільки тоді їй ставало легше. 

   Софія помітила, що Латте охолонуло в той час, коли її спокій обірвав телефонний дзвінок. «Навіть в вільний час не дадуть відпочити від тої роботи», − пробубоніла Софія пошепки й взяла слуховку.

   – Добре. Скоро буду.

   На роботу довелося прийти на дві години раніше. За місяць праці офіціанткою Софія почала звикати до постійного шуму, втомлених ніг та заляпаної сукні воском від свічок. І, навіть, інколи їй знову подобалося працювати. Але це було дуже рідко. Наприклад, коли приходили ввічливі клієнти, коли вона нічого не розбивала з посуду за день, коли не було пані-директорки на роботі, коли залишали гарні чайові або ж коли вона познайомилася з Олесем. Навіть, попри те, що він був набагато старше від неї і що вони бачилися лише один раз, дівчина частенько згадувала їх розмову. Хоча кожен день їй задавали такі самі питання, які задавав він, і майже кожного дня були пропозиції від різних чоловіків сходити після роботи на філіжанку кави або келих вина. Але той діловий Олесь чимось її зачепив, а вона й сама не знала чим. Тому все не так і погано, все ж таки були дні, коли їй хоч і трохи, але подобалося працювати, коли вона раділа своїм маленьким успіхам і значним або незначним знайомствам.
   Але в цей дощовий день мало того, що її відірвали від фотоапарата та кави, вона ще розбила скляний чайник й розлила напій на клієнта. Вона постійно дивилася на годинник. Єдине, що трохи піднімало настрій – думка про те, що після роботи відвідає виставку, афішу якої побачила зранку десь на стовпі. Білявка відвідувала майже всі місцеві виставки.

   Дощовий день, коли робоча зміна збіглась у всіх трьох подруг. Оксана працювала на літній площадці, Поліна з Софією знову в залі. На здивування, людей в кав’ярні було порівняно мало. У вільний час, щоб офіціанти не стояли без справи, їх змушували натирати прилади, протирати полички від пилу, складати серветки в рівні стопчики та ще купу дрібної роботи, яку дівчата вже робили "на автоматі". 
   − А хто хоче сьогодні сходити зі мною на виставку після роботи? – запитала Софія, розкладаючи серветки по серветницях.
   − Що за виставка? – Поліна проходила повз з заповненою посудом тацею в руках.
   − Дуже класна!
   − Ти ж не була ще на ній, як можеш казати, що вона класна? – запитала Оксана, так само розкладаючи серветки разом із Софією.
   − Ну, бо виставляється фотограф, який займається вуличними зйомками, так само як і я, зрозуміла?
   − Оу, я з тобою! − погодилась одразу ж Поліна.
   − Ні, я – пас, йду з Андрієм гуляти, – із гордістю промовила Оксана.
   − З яким ще Андрієм, з залу? – Поліну розпирало від цікавості.
   − Ага.
   − Так бери його з нами, нехай спортсмени теж долучаються до мистецтва! − намагалась вмовити  Софія.
   − Дівчата! Ви розмовляєте чи працюєте? − втрутилась як завжди, Зоряна. А вони вже не звертали на неї уваги, просто мовчки продовжували робити те, що і робили.
   Проходячи повз широкі вікна, кожного разу Софія намагалась виглядіти Олеся. Чому він не з'являється в кав'ярні вже більше тижня? В той день, коли він залишив свій номер телефона, Софія поклала папірець з номером в кишеню робочої сукні, але через те, що мала багато роботи забула про все на світі й про той важливий папірець, який через день в сукні вона вже не знайшла. Можливо, десь випав, можливо, вона його попрала разом із сукнею, а можливо, він магічно зник. Тому Олесю так і не зателефонувала.
   Минала п’ята година вечора. Зміна, в якій працювали подруги мала незабаром закінчитись.
   Софія ніби відчувала, що має щось відбутись. В кав'ярні пролунав досить знайомий голос. Це був він, вона відчула серцем. Той самий діловий і допитливий Олесь. Він різко й швидко залетів в кав’ярню.
   − Привіт-привіт, дівчатка! Як ваші справи? Бачу по посмішкам, що все окей! Хочу повечеряти. Мені... – на хвилину замислився, – мені салат «Цезар», обліпиховий чай та отой тортик, який я їв, коли мені приносила дівчинка-білявка, шоколадний! − офіціантки відразу підозріло поглянули на Софію, а Олесь, не побачивши її, сміливо попрямував до столика, за яким він сидів і минулого разу. Софія так сильно на нього чекала, що заховалась за великий кавовий апарат.
   Оксана поставила вже натертий посуд на стійку і щось шепотіла Софії, коли та знову виглянула, провівши очима Олеся. 
   − Це наш постійний гість.