І "Ваш обліпиховий чай"

 «Ваш обліпиховий чай» …                                                                                                  

Це була, звичайна, здавалось, субота. На площі Львова розташовувалася найкраща в місті кав’ярня, яка пригощала людей смачною кавою. Вона була досить велика, але затишна, завдяки тепло-коричневим кольорам, широким вікнам, через які просочувалось проміння сонця й падало на столики, де завжди красувались свіжі квіти. Кав’ярня мала декілька залів та, інколи, відвідуючі плуталися, довго обираючи, де б їм затишно та зручно вмоститись. Хоча, в ній був затишним кожен куточок! Місцеві кав'ярню полюбляли й, навіть, майже кожен іноземець, який подорожував Львовом обов’язково заходив на філіжанку чорної без цукру. Або з цукром. Або взагалі на чай. Або на тістечко. В кав'ярні було смачним все!
   Сонячного осіннього дня, коли погода всім своїм теплом показувала, як літо не охоче поступається осені, як і в будь-який день, кав’ярня була заповнена людьми. Офіціанти не встигали виносити замовлення, постійно плутались, нервувались, але завжди були привітними до гостей. Кав’ярня жила своїм звичайним життям.
   Софія стояла біля барної стійки, яка знаходилася прямо напроти входу. З того місця було видно, як заходили відвідуючи та в яку саме залу вони прямували. Поки було ще тепло на вулиці, переважно люди обирали місця на літній площадці. Але бували й такі, які хотіли сховатись від шуму машин й голосливих туристів в затишному куточку кав'ярні.
    Зранку всі офіціанти натирали столові прилади, витирали полички, стільці, і все, де можна було знайти хоч краплю пилу. Софія працювала офіціанткою лише два тижні. Перші дні вона залюбки прокидалася вранці з думкою про кав’ярню. Це було чимось новим для неї. Щоправда, з кожним наступним днем на цій роботі їй ставало дедалі сумніше і з радістю в кав’ярню вона вже не йшла не так часто. Кожного разу Софія нестерпно чекала закінчення робочого дня. Для неї не мало значення, що діється навколо. Вона поринала у свої думки й єдине, що крутилося в її голові − як найшвидше дочекатися закінчення робочого дня, перевдягти незручну форму, вийти нарешті з кав’ярні, сісти десь на лавці біля якоїсь всім відомої пам'ятки мистецтва, дістати блокнот і малювати... Та тут її думки як завжди перебив суворий голос адміністраторки, яку в колективі ще назвали «пані-директорка»:
   − Софія, ти вже натерла прилади? Чого стоїш без діла?!

   Ім’я її – Зоряна, їй тридцять років, хоч і зовні вона виглядає молодшою. Темне коротке волосся, гарний смак, комунікабельність, тонкий, але суворий голос, − все, чим вона відрізнялась від інших робітників цього закладу. В кав'ярні весь персонал до неї ставився шанобливо. Незважаючи на те, що вона постійно всіх сварила і не давала жодної хвилинки розслабитися і подумати про щось своє, коли робочий день підходив до кінця жінка звільняла з себе відповідальність адміністратора і послабляла голос. Ставала зі всіма спокійною та простою. Навіть, подеколи, в післяробочий час могла відправитись із дівчатами в винарню. Але ж на робочому місті була як суворий злий пес. Всі її поважали і сваритись з нею не бажали, в тому числі й Софія.
     − В моїй залі немає клієнтів.
   − Тоді ходи допоможи дівчатам на літньому майданчику, не стій без справи, в нас так не можна, скільки разів я тобі маю повторювати?!
    − Добре. А я вже можу приймати замовлення на вулиці?
   − Ще ні, ти працюєш не так давно, лише в залі можеш. Просто позбирай зі столиків брудний посуд, якщо десь стоїть й протри вітрину холодильнику, − суворо наказала Зоряна. 

    Насправді, вона не дозволяла Софії працювати на літній площадці, бо ж у неуважної дівчини часто все падало з рук. То чай на стіл розіллє, то горнятко зачепить й воно розіб’ється, то віск з-під свічки на сукню капне, не тільки на свою, а інколи й на сукню відомої, але вибагливої панянки, яка потім влаштовувала концерт на весь заклад. На літній площадці, якщо подібна ситуація відбувалась, не тільки клієнти закладу, а й прості перехожі бачили та чули. А зайвої негативної уваги адміністрація кав’ярні не любила.
   − Добре, – буркнула мала, неохоче взяла ганцірку й зробила вигляд, що пішла мити холодильник. Щоправда, інколи, вона все ж таки не слухала нікого й приймала замовлення на вулиці, як і сьогодні. Хотіла довести адміністраторці, що вона вже все вміє! На вулиці можна було заробити більше грошей, за для чого Софія і прийшла на цю роботу.

                                                                                       ***

Софія − дівчисько зі світлим кучерявим волоссям, якій нещодавно виповнилось двадцять один рік. Проте, ті хто з нею знайомився, дивувалися, що їй двадцять один, а не п’ятнадцять. Її це не обходило. «Було б гірше, якщо б я виглядала на двадцять п'ять, а то й на більше років, як багато дівчат в наш час! Всі навколо зараз намагаються виглядати доросліше. Не знаю, що в цьому доброго.» − казала Софія, й вважала, що десь в сорок років вона буде дуже молодо виглядати, як її мати. Це тішило дівчину. Матуся в дитинстві казала Софії, що сонечко її любить, тому й подарувало їй маленькі веснянки на щоках, які гарно пасували до великих зелених очей.
   На роботі Софія була завжди вдягнена в рожеву сукню, яка вільно облягала тіло й мала невеличку наліпку логотипу кав’ярні. Така сукня була уніформою для всіх дівчат офіціанток, мабуть, щоб особливо не відрізнятися одна від одної. Але Софію з іншими дівчатами сплутати було неможливо. Свій довгий чубчик вона зав’язувала в маленький хвостик, а все інше біле волосся падало на її тендітні плечі. Яскравий та помітний макіяж вона не любила, лише трохи підводила вії чорною тушшю й інколи експериментувала з кольором помади.
   Робота в цій кав'ярні, якою б вона не була затишною й світлою, обтяжувала дівчину й витискало з неї всі соки. Але з клієнтами Софія залишалась люб’язною, відвертою та товариською. І чомусь, вона всім подобалася. Можливо, своєю щирою посмішкою та привітністю. Вона залюбки знайомилась та спілкувалась з новими людьми.