***

Не буду вдаватися в подробиці, але коли ми з молодшим повернулися через годину, набравши різних трав, починаючи від суниці для чаю до звіробою і материнки як приправ, всі мої вказівки були зроблені. У печі весело горів вогонь, зверху булькала окріп, а на столі лежала тушка зайця, вже без шкіри і готова до приготування.

Ось і молодці, хлопчики.

А ще буквально через годину все це багатство перетворилося на ароматний бульйон та яєчню. Яйця, до речі, тролі теж десь роздобули.

Плюс до цього я заварила чай, а на солодке приготувала своєрідні оладки з диких яблук, знайдених у лісі.

Кудлаті м'ясні вироби ходили навколо і пускали слини.

- Ні, спочатку треба напоїти бульйоном пораненого, - відігнала я їх від кухні. - А потім усі все отримають.

Тролі сумно розповзлися по кімнатах.

- Так, зачекайте. Ти! - я вказала на найсильнішого. - Ходімо, допомагатимеш мені.

Троль мовчки засеменив поруч, вже зовсім не вникаючи у процес. Допомагати - так допомагати, аби потім їсти дали.

Підійшовши до вухатого, виявила, що він розплющив очі. О, просто чудово.

- Це добре, що ти прийшов до тями, - присіла поруч з ним на ліжку. - Я зварила бульйон, і ти повинен випити, щоб швидше одужати.

А потім уже до тролю:

- Допоможи йому сісти і подушки під спину підклади

Коли всі приготування закінчилися, перевела погляд на пораненого і зрозуміла, що щось не так. Ельф, ну чи хто він там, дивився наче на мене, але не подавав ознак усвідомлення.

А потім... я зрозуміла!

- Ах ти безсоромний! - закричала. - Ти куди свої очі скосив? Куди націлився!? А!?

А націлився цей красень прямо на мої груди. Ну точно - контужений! А якщо не контужений, то зараз ним стане!

- Зовсім очманів? Куди витріщаєшся? По голові давно не отримував, півень обскупаний?

Гарні очі подивилися на мене по-дитячому здивовано. Немов над моїми грудьми мала бути не голова, а качан капусти.

- Значить так! - скомандувала я бадьоро. - Ти п'єш бульйон чи ні? Якщо ні – я пішла. Мені ще "трьох ведмедів" годувати треба.

Ельф спочатку закивав схвально, потім негативно, а потім знову витріщився на мій бюст. Він що, сексуальний маніяк? Тільки цього мені не вистачало!

- Ще раз туди подивишся - вилию гарячий бульйон на голову! - підозріло спокійно, навіть тихо промовила я.

Погляд із жалем повернувся вгору.

- Чашку зможеш тримати?

Він спробував підняти руки, але одна з них, що біля пораненого плеча, не піднімалася.

- Гаразд, зараз допоможу.

Так і бути, адже він нещодавно зовсім мертвим був.

- Але лише цього разу.

Напоїла бульйоном цього смертника, що так і норовив знову скосити очі нижче...

- Все, давай, відпочивай. А ти - поклади його, - вже Окісту, - і приходь.

Так. Все це добре, але треба було б розібратися, що насправді навколо твориться. Бо незрозуміло нічого, хто, куди і чому...

Тому коли всі тролі розсілися за столом, передчуваючи обід, я рішуче повернулася до них, сперлася на стільницю, наче нависаючи, і запитала, наче вони провинилися:

- Ну, а тепер скажіть мені, хлопчики, що тут відбувається? Хто цей крендель, що у кімнаті лежить? І що за змова, про яку ви йому мали розповісти? І хто ті двоє, що на нього напали?

Трійця опустила погляди, явно щось приховуючи. Тому я вирішила їх простимулювати до відвертості і відкрила аптечку, що стояла тут же. Дістала звідти перше-ліпше, а трапився мені рулончик лейкопластиру. Гаразд, зійде...

Подивилася через центральний отвір мотка на бородачів, що явно зібралися вповзти під стіл і гаркнула:

- А?! Я вас питаю!

Ті завмерли, навіть притиснули вуха до голови. 

Так, ось що пластир животворний робить!

***

- Так, прянички мої друковані, - пішла я у відкритий наступ, знизивши голос майже до шепоту? - Говоритимемо?

А потім націлила свій імпровізований монокль на середнього, який начебто з них з усіх найрозумніший був.

- А ну скажи мені, Сальтісоне, хто цей крендель вухатий? Ти ж його у лісі впізнав. Так?

Троль під чарівним впливом лейкопластиру не зміг встояти і розколовся.

- Так-так, дізнався... Він це... з палацу він...

Ні, ну так. Якщо є тролі, ельфи та рогаті рекетири, то логічно припустити, що десь тут загубився палац. А може, не один...

- Що за палац?

- Так королівства цього, Смарагдового лісу. І там блискучі ельфи живуть.

- І цей один із них? - кивнула я у бік кімнати з пораненим.

- Ага, - радісно погодився Сольтісон.- А хто тоді ті двоє, що на нього в лісі напали? *

Тролі зобразили на обличчі досить натуральний подив різного ступеня виразності. Старший так прямо щелепу відважив. Дякую, що слини не напускав.

- Не знаємо ми жодних двох. Ми в сусіднє королівство до Вогняних драконів на службу ходили найматися. Але нас не взяли.

- А чого не взяли? - запитала я здивовано. Наче хлопці нормальні.

- Та ми самі потім не захотіли. Начальник їхньої варти сказав, що в нас розуму, хоч відбавляй. Ну, ми й подумали - навіщо нам, таким розумним, йти дурним драконам служити? І повернулися сюди, до Вічного лісу.

Посміхнулася собі "мудрості" тролів.

Ну гаразд, хай самі розуміються.

- Так. А ті ще двоє казали, що ви про змову якусь знаєте? - задала я останнє з питань, що мене цікавили.

Тут загубився навіть Сальтисон. Просто розвів руками убік.

Ну, ладикии-оладики. Так і бути, обід ви заслужили.

Хлопчики їли із завидним апетитом.

І коли на столі не залишилося ні крихти, я вирішила, що настав час і познайомитися.

- Мене, до речі, Глаша звуть, - представилася першою. – А вас як?

- Біль, - сказав старший.

Смішно.

Але легко запам'ятати, він же найбільший.

- Міль, - гордо виступив чомусь поза чергою молодший. Ну, теж варіант. Самий мілкий за зростом і є.

- Сіль, - нарешті дізналася я ім'я третього.

І тут зовсім розвеселилася. Виходить, із сольтісоном я майже вгадала.