* 6 *

Діставшись таки до міста, ночувати ми зупинилися в якомусь місцевому готелі. Ось таки добре, що я тролів з собою взяла. У них і гроші були, і поклажу з провізією вони несли. Та й мене, власне, теж.

Після двох днів шляху моїх сил вистачило тільки на те, щоби заповзти на другий поверх і плюхнутися на ліжко. А, ну ще не зняти черевики.

Як і в попередню ніч, мої охоронці не побажали брати мені окрему кімнату, мотивуючи це безпекою, і вляглися з трьох боків ліжка прямо на шкури на підлозі. При цьому черевики, до речі, не зняли. Ну ось горіхи ж у шоколаді! І захропіли майже відразу, заважаючи мені насолодитися спокійним переходом у царство Морфея.

Але все-таки втома взяла своє, і я заснула за ними.

А вранці вирішила знову прийняти керування експедицією до своїх рук. Спустилася вниз до загальної зали, де за столом на мене вже чекали три мої прянички.

- Так, хлопчики, треба нормальної гарячої їжі поїсти, - авторитетно заявила я, сідаючи поряд із Молем. Той від близького сусідства пішов бордовими плямами і похнюпився. Ти ж мій цукровий...

- Так це... - почухав потилицю Сіль. - Поїсти ми завжди...

Ну, ясний-ананасний! У сенсі, ясний, як божий день. Я навіть не сумнівалася. За два дні шляху кабанчик, якого я приготувала, добіг кінця.

- Що тут смачно готують? - поцікавилася у аборигенів. Ну, мало, а раптом вони вже були в цьому закладі громадського харчування.

- Так це... - почав своє звичайне Сіль. - Тут завжди тільки жижу дають.

В сенсі? А гуща куди тоді поділася?

- Яку таку жижу?

- Ну звичайну, кабачкову...

Я уявила собі кабачкову жижу і мені стало трошки погано.– А що ще в меню є?

Хлопці дивилися на мене, як на шедевр високої кухні.

- Так ось вона і є, - гаркнув мені на вухо якийсь дрібний злісний дідуган. А потім грюкнула на стіл таця з мисками, заповненими якоюсь бурою сумішшю. - Привіт хлопці. Це хто?

Останні слова, так само, як і тичок вказівного пальця в мій бік, виходили від гидкого шибздика з вухами чималої величини.

Ах ти ж сморчок у сметані! Ти це на кого сухарі кришити? Чим це я тобі не сподобалася, га?

- "Це" - є Глаша, - випередила я тролів, які зреагували на слова коротуна набагато пізніше за мене. - І це зовсім не горить бажанням з вами розмовляти.

- Ну, так і вали звідси! - розкочегарився незнайомець. - Я тебе сюди не кликав. І їсти жижу теж не змушую.

- Так у мене вибору немає, - засмучено відповіла. - Мені треба хлопчиків нагодувати.

Мої солодкі круасанчики згідно закивали.

- То й що? - не вгамовувався дрібний. - Вони що, не можуть їжі поїсти? Все життя їли, а тепер їм "меню" подавай!

І, звичайно ж, він перекривив слово "меню", сказавши так, ніби характеризував немиту жабу в цукровій пудрі.

- А ви сам цю жижу їли?

- То навіщо? - не зрозумів вухатий корнішон. - Я ж на кухні можу будь-що поїсти. Навіщо мені жижа?

- Тобто самі не їсте, а іншим даєте? А ви її пробували хоч раз?

Зрозуміла, що потрапила питанням у ціль. Варево своє він варить, але куштувати навіть не куштує!

- А ти чого це розкомандувалась тут!? - знову перейшов в атаку кремезний господар. - Можна подумати, сама звариш щось краще!

Ах ти кукурудзяний качан!

- А якщо зварю, то що?

Кача задумався. З подивом подивився на мій дивний одяг і вимовив уже спокійніше.

- Та тільки продукти, мабуть, перепсуєш...

- Сам ти їх псуєш, якщо вариш свою жижу. Сперечаємося, зможу зробити з того ж, що туди кладеш, дуже смачну їжу!

Бачила, що дрібний дідок зацікавився моєю пропозицією, але не хотів показувати виду.

- Гаразд, хлопчики, - звернулася я до тролів. - Ходімо перекусимо десь в іншому місці. Варево під назвою жижа я не їстиму ні за що на світі!

- Ну ні! - завівся мій опонент. - Раз пообіцяла - готуй тепер!

Насправді я нікому нічого не обіцяла, але і мені теж дуже хотілося їсти.

Пройшовши на кухню, що розташовувалася поряд із залом, знайшла там таку саму грубку, як у тролів, тільки більше й на кілька конфорок.

З продуктів дрібний жмот запропонував мені кабачки, моркву та цибулю. Поруч стояв глечик із сметаною. Але, певне, це призначалося задля жижи.

Ну що ж, калачики мої, приступимо.

Коли півгодини пізніше на столі височіло дві гірки ароматних кабачкових драників, я зрозуміла, що відвідувачів у залі побільшало. Усі збіглися на божественний запах.

- Значить так, шановний, - звернулася я до вухатого дідуся, який невідривно стежив за процесом. - Рецепт я тобі дарую. Натомість безкоштовно беру ось цю тарілку і цю сметану. А ти можеш поповнити свою колекцію рецептів незвичайним блюдом від шефа!

Навряд чи господар кухні зрозумів, про що я сказала, але закивав, бачачи кількість майбутніх клієнтів.

А така ж кремезна жінка, мабуть, його дружина, сказала мені комплімент:

- Таке можна й у палаці подавати! У самого вінценосного б слинки потекли...

***

Значить так. Треба з чогось розпочати.

Зараз ми маємо потрапити на ринок. Але не тільки з метою купити мені взуття та одяг. Головна наша мета – інформація. Щоправда, поки що не дуже зрозуміло, що треба питати. Ось як спитати про дівчат? Чи не було у вас тут дивних панянок, одна з яких – Снта Клаус, інша – танцівниця кабаре, тільки в жовтому, третя… Я абсолютно не пам'ятала, в чому були одягнені інші. Кароль, наприклад. Або Міра. І Світик теж...

Я ж тоді плакала по тому недоїденому огризку. Не до того було, щоб особливі прикмети запам'ятовувати.

Блін, взагалі те, що було лише кілька днів тому, зараз здавалося далеким та нереальним.

І Стас цей... Та навіщо він мені взагалі здався? Курча обскупане. Ось тепер я чітко розумію, що мені взагалі ніхто не потрібен. Чим за такими хлопцями вбиватися, то краще самій бути! А то ти йому те, ти йому це... Принеси, подай, посунься... А він? А він потім, коли на нього свою молодість витратиш, на якусь Сніжанку проміняє. Ні! Мені такого щастя не треба!