* 4 *

Еклеус

Це був найсолодший сон з усіх, що я коли-небудь бачив. Я...

Та що там! Такого я ніколи не бачив ні уві сні, ні наяву...

Переді мною...

Ні, спочатку ніби я теж спав. І боляче було у плечі. А потім розплющив очі, і переді мною хитнулися своєю насолодою дві пружні півкулі. Я спочатку навіть заплющив очі, не повіривши в казку. Але, коли знову подивився – мої мрії нікуди не поділися.

Блідо-порцелянова шкіра, що виступала з блискучої сукні і здіймалася при кожному зітханні.

Відчув у штанях, що навіть у такому стані цілком можу кинутися у бій. Шкода, що це лише сон...

І тут ці наливні яблучка колихнулися, а їхня господиня, мабуть, звернулася до мене. Але яка різниця, що вона каже. Я все одно сплю. Ось прокинуся - і більше ніколи не побачу таких ласощів. Тому що всі ельфійки в королівстві за формами практично нічим не відрізняються від хлопчиків.

Тут же був такий політ фантазії, що починали текти слинки. Навіть подумати страшно, щоб я...

Ох, ні, краще не думати.

Невже буває таке наяву?

Якби мені доля подарувала власницю таких нереальних принад, вже я б не розгубився!.. Моментально стала б принцесою, тієї ж ночі!

Мені так і хотілося торкнутися цих незліченних скарбів, але руки підняти я не зміг. Значить, і справді – сон. А шкода. Як шкода...

І тут мені до губ приклали чашку з якимсь божественним напоєм. Може тому, що я раніше ніколи не пробував такого запашного відвару, а може тому, що мені його дала володарка чарівних мрій, але зілля подіяло практично відразу, і я заснув...

Прокинувся раптово від різкого болю у правій половині грудей. Так боліло, коли діяла регенерація, дарована ельфам. Виходить, я був поранений...

І тут же прийшли спогади про нічний ліс, про зустріч із дядьком, який так само, як і я, поспішав на зустріч до тролів.

А потім... Виходить, мене поранили, я впав...

А далі пам'ять підсовувала тільки картинку про чудовий сон і... І в штанях одразу стало тісно. Тільки цього мені зараз не вистачало! Хоча, якби... Ех, ні, все одно це були лише мрії...

Ну і ось зараз...

Я був у якійсь кімнаті незрозумілого будинку, швидше за все в лісі, бо з вікна було видно дерева. Ну, не дивно, майже всю площу королівства Елефорт займає Смарагдовий Вічний Ліс.

Піднявся на ноги, підхопив меч і лук зі стрілами, що лежали поруч, і вийшов в іншу кімнату, розміром побільше. Тут нікого не було, але в грубці потріскував вогонь.

Варіантів два – залишитися та дізнатися, що сталося, чи швидко покинути будинок. Зважаючи на те, що напали на мене невідомі, перебувати я міг у них у полоні. Але вони, швидше за все, не знали, що ельфи мають прискорену регенерацію, тому не залишили охорону. Мабуть, краще все ж таки піти.

Вийшов із дому, що здався мені знайомим.

Так, це ж лігво тролів, до яких я поспішав на зустріч. Так, правильно, що пішов. А раптом це їх найняли, щоб заманити та вбити мене...

Відразу постало питання: хто найняв? Кому потрібна моя смерть?

Але відразу прийшла ще одна думка. А дядько? Яка роль його у цій історії? Чи його теж поранили? А можливо й убили?.. Ех, треба було обстежити кімнати будиночка, раптом він також там...

Але повертатися, звісно, ​​не став. Мало, коли господарі повернуться, можна легко знову потрапити до них у лапи.

Потрібно йти звідси якнайшвидше, дістатися до палацу і в усьому розібратися.

І спершу зрозуміти, навіщо було на мене нападати?
Якщо це зробили найманці-тролі, то хто за всім стоїть? А якщо не тролі, то незрозуміло, що відбувається.

Та й взагалі останнім часом стало неспокійно в королівствах Рейліна. У Літавеллірі пропав спадкоємець престолу, у Фрігассі викрали дівчинку-принцесу. Та не просто викрали, а зробив це сам принц крижаних драконів. Невже це він організував усі злочини? Або може Інісу знову щось вступило в буйну рогату голову, і він став творити безчинства з метою розширити межі Флами? Ех, неспокійний сусід дістався...

Гаразд, все з'ясуємо свого часу. Головне – потрапити до палацу. Тільки як це зробити, якщо енергії для перенесення практично немає, вся витрачена на загоєння.

Ну, хоча, будинок тролів знаходиться не так далеко, кілька днів шляху. І поряд є вежа старої Сельти. Ось до неї і піду...