* 2 *

Зрозуміла, що стою у лісі. Ні, не дрімучому, а цілком собі прохідному. Тільки одягнена я явно не для прогулянок по пересіченій місцевості - сріблясте плаття та туфлі на платформі та високих підборах.

Чомусь згадалося про лижі на асфальті.

Так, це, звичайно, добре, що всі живі та здорові, але тільки нічого не зрозуміло. Що це за змови дивні та лисі пиріжки?... 

Гаразд, розберемося по ходу дії. А зараз головне - зрозуміти, куди я, зрештою, потрапила, і як звідси вибратися? Швидше за все, це все-таки сон. І що, всі ми в ньому беремо участь?

У руках у себе виявила аптечку, яку мені Свєтік принесла. Так, до валеріанки так і не дійшло, але, може, воно й на краще... 

Хоча, ні, краще б я заспокійливого випила замість того гадосного пійла, що ми у Вовчика виявили.

Млинець горілий, більше, напевно, ніколи не питиму. А то тепер ось у п'яному чаді розкидало нас...

Мені ще пощастило: ліс начебто не дуже густий, та й температура цілком підходяща. Зрозуміло, що в ошатній сукні та на підборах - саме воно, по лісах нишпоритись. Але де наша не пропадала...

Триста разів прокляла за себе ці туфлі, в яких ноги нібито виглядали худішими. Зробила кілька кроків, і тут же зачепилась підбором за гілку.

Ах ти ж рубаний арахіс! От хто мене розумною назве? Вбиралася сьогодні, гарною хотіла бути для цього козла, а він мене на оселедець івасі... проміняв...

Сльози майже потекли з очей, якби бічним зором між деревами я не помітила невеликий будиночок.

Як я раніше не звернула на нього увагу? Начебто оглядалася навколо...

А може, це знову чаклунство якесь, і будиночок з-під землі з'явився?

Ага. Ну, так... Пити менше треба!.. Особливо якихось незрозумілих напоїв! Або хоча б закушувати...

Коротше, треба швидше прокидатися з цього марення. А то я зараз собі такого вигадаю... Тільки як прокинутися? Може, вщипнути себе сильніше? Говорять, допомагає.

Піднесла руку до стегна і міцніше стиснула шкіру пальцями.

Епть ... боляче те як!

Слава яйцям, в аптечці мазь від синців є...

Ну і що? Не прокинулась я. Переді мною той самий ліс, той же будиночок попереду. Потрібно підійти ближче, може там люди є.

Якось діставшись до будиночка, постукала у двері. Серце вистрибувало із грудей, так було страшно. А раптом там бандити якісь? І що тоді? Втекти далеко я точно не зможу, але й здаватися на їхню милість - теж не мармелад.

Гаразд, будь що буде. Все одно нікуди далі я не піду на цих ходулях. Ось навіщо, питається, було їх одягати?

На мій стукіт ніхто не відповів. І вдруге теж.

Ось же смажений вареник! І що робити?

Від досади грюкнула кулаком об двері. І чи то двері були не зачинені, чи то я мала чималу силу, але скрипнула стулка раптово відчинилася.

Увійшла всередину, озираючись на всі боки і в будь-який момент чекаючи, що хтось вистрибне з кута. Звичайно, логіки в моєму вчинку було нуль, але не стояти ж перед відчиненими дверима через те, що просто боїшся увійти.

Будиночок являв собою щось схоже на сільський зруб. Я одразу потрапила до спільної кімнати, в кутку якої тулилася грубка. Я жодного разу не бачила, як її запалюють, але якщо треба, гадаю, зможу розібратися. Головне, що дрова поряд лежать.

Так, якийсь стіл, табурети в кількості трьох, далі шафа на три стулки, умивальник на три мийки, ну і ще три двері, що ведуть незрозуміло куди.

У мене зарябіло в очах від цифри три. Прям як у казці "Три ведмеді".

Але ні, краще не згадувати. Там все не дуже гарно закінчилося. Сподіваюся, моя казка уві сні матиме все ж таки щасливий кінець. І закінчиться пробудженням у Вовчиній вітальні в компанії таких же тверезих подруг.

Більше ніколи не питиму з невідомих пляшок! Ні до чого хорошого це не приводить. Тільки до казок незрозумілих потрапляєш...

Найдивовижніше, що в яку б колотнечу я не потрапила, апетит був завжди при мені. Більше того, він прокидався зі звірячою силою! Так, їжа - наше все. Я і професію кухаря-кондитера обрала, щоб бути, як то кажуть, ближче до кухні.

Ось і зараз мій шлунок дуже недвозначно нагадав про себе.

Підійшла до грубки. Там між пальниками, або як їх, стояло відерце, закопчене ззовні та закрите кришкою. Відкривши посудину я обмерла від щастя: рагу, судячи з усього навіть з м'ясом... Ну що за краса!

Взяла ложку, що лежала поряд. Ну, вона, звичайно, не одна лежала, три їх було. І в тарілку, одну з трьох, наклала собі смакоти.

Села на один із трьох стільців і почала їсти. Але взявши до рота першу ложку, мало не виплюнула все назад.

Як? Як можна так зіпсувати таку страву? Вона ж готується із заплющеними очима!

Але той, хто робив цей шедевр кулінарії, був не тільки із зав'язаними очима, а ще й без рук!

М'ясо було тверде, зрозуміло, що це дичина, але не настільки ж. Овочі, навпаки, перетушкували і навіть підгоріли. У "ласощах" повністю була відсутня сіль і прянощі. Невже в цих лісах навіть лаврового листа не знайшлося? Так, сум... 

І як тепер жити?..

Треба швидше звідси забиратися додому.

Де моя дорога кухня з чотирма десятками баночок різних спецій та прянощів!?..

Відставила тарілку, так і не повторивши спробу, вірніше тортуру місцевим куховарством.

Посунула до себе аптечку, сперлася на неї і поклала зверху голову, збираючись обміркувати ситуацію, але нестерпно потягло в сон. Ну так, час уже пізній, давно за північ. Блін, Новий рік весь проспала.

Гаразд, треба й справді заснути, а прокинусь – і опа! Я знову у Вовки, а поруч дівчата!

***

Прокинулася я раптово. Тіло нило після перебування у незручній позі.

Озирнулась і в першу мить не зрозуміла, де я і що зі мною.

І тут у свідомості ретроспективно спливли будиночок у лісі, підгоріле рагу, незрозумілий голос із такими ж малозрозумілими поясненнями, а ще наш невдалий Новий рік і Стас, що кинув мене заради худої Сніжани...

Зачекайте, так я не спала тоді, коли лісом на шпильках гуляла і чужим будиночком шаркотіла?..