Розділ 8: Відчай

Відчай. Коли я вперше зустрів його, усе навколо стало чорним. З того дня мої очі бачать світ інакше, цього ніяк не змінити. Відчай змінює людей, поглинає їх, наче чорна діра в самому центрі серця. Напевно, саме так почувала себе того дня і вона. Після болісної втрати хлопця, в неї залишилась остання надія, останній шанс врятуватись від тіней, які вже кружляли навколо, туго зв'язуючи її тіло і душу, наче грубі мотузки. На жаль, це привело її знову до моєї пастки. З самого початку нашого спілкування я будував лабіринт зі зміями, в якому вона була лише піддослідною мишею і тепер, коли, наче міль, дівчина летить на промінь світла серед темряви, її чекає тільки жар, що обпалить крила і назавжди позбавить можливості літати.

У важкий час дівчина знову написала старому знайомому, людині, якою зовсім недавно знехтувала. Проте підтримки, на яку вона так сподівалась, об'єкт не отримала. Люди не забувають зло, особливо зраду. "І ти, Брут?" - останні слова того, кого зрадив найближчий друг. Вони сповнені розчарування в людях, у світі, в самому собі. Навряд чи Цезар пробачив би, якби зустрівся зі своїм убивцею десь там, за межею нашого світу. "Я був готовий на все для твого щастя, але більше ти не частина мого життя. Ти попрощалась зі мною того дня, а сьогодні прощаюсь з тобою я" - коротко відповів їй колишній друг і заблокував.

Можна лише уявити, який біль ліг на її плечі в один момент. Ненажерливі тіні відчаю поглинули дівчину і вона зникла. З того дня об'єкт більше не з'являлась в мережі. Мій дослід завершився і я насолоджувався тріумфом. Мені вдалось. Її смерть довела мою повну владу над чужим життям, значимість мого власного життя. Вперше за багато років я відчув радість, досягнута мета неймовірно тішила мене, хоч я і не міг поділитись ні з ким у світі тим, що сталось. Хоча мені це і не потрібно.

Лише одна річ може зробити мене більш щасливим сьогодні, - чорний чай в напівпрозорій червоній склянці і шматок Наполеона в тарілці кольору сонячних променів. Сьогодні навіть вулиці здаються красивішими, я майже не ненавиджу їх. Знову масивні двері, які тільки вагою всього тіла можна зрушити з місця, пронизливий скрип старості, темний коридор. Щось невідоме й невидиме веде мене закрученими сходами до дверей зі звивистою ручкою і ось нарешті я тут. Дзвінкі кроки по чорно-червоній плитці ведуть мене до завжди усміхненого старого, я скучив за ним. Екзамени вирвали мене зі звичного життя, вже місяць я не куштував його майстерно звареного чаю. Думки і мрії захоплюють розум, однак, підійшовши ближче, моїм очам відкривається страшна картина. Я вперше бачу, який вигляд на його обличчі має сум. За насупленими бровами зовсім не видно колишнього небесного блиску очей, лише порожнеча. А поряд - перев'язана в кутку чорною стрічкою фотографія. Знайоме обличчя... Померла - його онука.

До цього моменту я вважав, що не здатний на емоції, але цієї миті моїм обличчям спочатку заволодів подив і жах, а згодом, разом з тремтінням по всьому тілу, прийшов і мій давній знайомий - відчай. Хотів би я вірити в збіги, але невже моїм об'єктом увесь цей час була вона? Невже я вбив цю світлу й добру, завжди усміхнену дівчину? Невже його обличчя вперше побачило сум через мене? Я відчуваю сором і жаль, шкодую про скоєне, але хіба є в цьому сенс тепер? Її не повернути. Кепське відчуття провини не полишає мене тепер і я більше не можу поглянути в його блакитні очі, що все життя дивились на мене добрим розуміючим поглядом.

Не знаючи себе від болю, що раптово схопив моє серце, я вибіг з кафе і не зупинявся до самого дому, але навіть тут я не хочу бути зараз. В цьому жахливому місті мені нема куди йти, адже для жахливої людини не існує хороших місць. Нарешті я зрозумів слова старого, сказані мені того зимового дня: "бережись самотності, вона породжує найгірших чудовиськ".  Захоплений дослідом, я навіть не помітив, як ці слова стали правдою і найстрашніше чудовисько народилось в моїй голові, захопило контроль і стало мною самим.