Розділ 4: Школа

З нашого знайомства минуло два місяці. І, хоча літня спека ще не відступила, перші осінні дні принесли чимало змін. Знову школа. Навіть на уроках тут настільки шумно, що я майже не чую власних думок. Однокласники й однокласниці, яким ціле літо було абсолютно байдуже, чи інші все ще живі, тепер обіймаються й радіють новій зустрічі, гучно обговорюють все, що сталось за канікули й на увесь світ кричать про те, як сумували один за одним. Мені ніколи не зрозуміти цього, тут в мене немає нікого, за ким я б сумував. 
Щороку я обираю для себе останню парту. Тут я бачу всіх, але ніхто не бачить мене. Ніхто не спостерігає ззаду за тим, що я роблю. Людські погляди - наче поцілунки тисячі голок, я не люблю відчувати їх на собі.

Урок літератури і ще одна трагічна любовна історія. Слухати це зовсім не цікаво, проте я знову згадую її... На диво, мій "психолог" все ще зі мною, за цим об'єктом я вирішив спостерігати далі, адже вона і досі не вичерпала себе, як цікава до прочитання книга. Я рідко зустрічаю таких людей. За два місяці нашого спілкування чимало змінилось... В інтернеті людина знаходить альтернативне життя, де все розвивається набагато швидше: зміцнюються зв'язки, зароджуються почуття... Стіни, які вона будувала багато років, впали за цей час і між нами з'явилась довіра. Я чимало дізнався, став справжнім другом для свого об'єкта. Ба більше, я навіть припиним досліджувати інших, зосередив свою увагу лише на ній. Я зустрічав з нею і сум, і радість, і біль, бачив усі відтінки її настрою. Єдине, що так і залишилось невідомим для мене, - її обличчя. Чомусь вона ні за що не хотіла показати його, а я і не наполягав. Моя мета - пізнати глибини, те, чого ніхто інший ніколи не бачив, а не всім відому поверхню. Щоб вивчити цю дівчину краще, поглянути на інший бік її особистості, я скористався ще однією сторінкою. Насправді, їх в мене чимало. Різні люди, існуючі лише в інтернеті, тісняться в моїй голові, проте всі вони не справжні, лише ляльки в моїх руках.

Місяць назад з'явився новий хлопець і швидко закохав її в себе. Здійснити таке допомогло наше спілкування і знання усіх маленьких таємниць цього унікального об'єкта. На мить я навіть щось відчув. Можливо, це була симпатія, хвилинна слабкість, але, хай там як, зникло воно так само стрімко й несподівано, як і з'явилось. Однак, дивне це було відчуття... 
В мене було чимало відносин в інтернеті, колись я був там справжній, живий. Тепер там, як і в реальному житті, залишився лише образ, безтілесна тінь, і слово "любов" остаточно втратило свою вагу. Я більше нічого не відчуваю, лише цікавість, але мій образ говорить про закоханість так переконливо, що й сам часом вірить в свої слова. Вдавати ідеального хлопця набагато легше, ніж справді ним бути. Без почуттів не піддаєшся емоціям, як це часом робить вона, і завжди можеш підтримати, проявити турботу чи заспокоїти. Зараз, на уроці літератури, я знову нишком беру телефон. Як і зазвичай, на мене вже чекає повідомлення від "коханої". Її найближчий друг, інша моя сторінка,  - старанний учень, тому з'являється в мережі лише після школи, а тим часом вона зайнята тим, кого може назвати найдорожчою людиною в своєму житті. Будучи одразу двома такими людьми, я відчуваю надзвичайний вплив на неї, владу, яка б'є в голову, подібно вину.

Дзвінок. Він знову відірвав мене від роздумів, а гамір навколо став сильнішим і виразніше проявились найгучніші голоси. Весела й дружня компанія домовлялась зібратись після уроків. Їхні життєрадісні обличчя, сміх... Чому мене це так гнівить? Чому я відчуваю біль, спостерігаючи за ними? Невже це заздрість? Неможливо! Хіба є в них щось, чого б я хотів? Вони ні за що не покличуть мене з собою, але погодився б я? Чи щирою буде відповідь "ні"? Або ж я знову обманюю самого себе? Звичайне людське спілкування - розкіш, яку люди не цінують. Чи його і варто приймати як дане? Але тоді виходить, що я - зламаний. Саме так вони всі і думають... Я - помилка, якій нема виправлення, повністю відчужений, відлюдний, більше не здатний бути повноцінною частиною суспільства. Однокласники час від часу потай кидають в мій бік біглі погляди, посміюючись й жартуючи собі тихенько, ніби я не помічаю.

Ще одне повідомлення. Вона завжди така радісна, сповнена світла й тепла... Об'єкт розцвіла за час нашого спілкування, розкрилась, подібно молодому бутону. Чомусь тепер я відчуваю відразу до її вічного позитиву. Ця дівчина така ж, як всі вони, і, хоча пише щодня, віддаючи мені кожну вільну мить свого життя, вона закохана лише в образ, створений, щоб бути її ідеалом, коли справжній я був би їй зовсім не цікавий. Як і всі, вона б знехтувала мною, навіть не звернула б уваги. Я - ніхто, зламана, нічого не варта людина. Однак вони помиляються... Здається, тепер я знаю, як довести свою значимість. Цей останній дослід змінить усе...