Розділ 3: Психолог

Час, проведений в улюбленому кафе, безцінний, однак, на жаль, потрібно повертатись додому. Знову такі неприємні серцю вулиці й люди, що наче увесь час дивляться, очікуючи, що я от-от перечеплюсь і впаду. Певно, насправді усім байдуже. Я лише ще один випадковий перехожий, яких сотні довкола. Усе це лише плід моєї уяви, прокляте дитя моєї душі на ім'я тривожність. Я ніби забуваю, як правильно ходити. Ноги невпевнено рухаються, проте зовсім не слухаються, наче щось інше, а не моя свідомість, керує ними. Чи насправді моє тіло мені підвладне? Навіть дихати раптом стає важко, коли я замислююсь над цим. Необхідно зосереджуватись на кожному вдосі, наче налагоджуючи автоматичну систему вручну. Вечірній вітер навіть влітку пробирає до кісток, немов проникаючи крізь шкіру всередину, змушуючи кров розносити по тілу лід і скло. Мої руки знову тремтять. Я хвилююсь, наближаючись до рідного будинку? Боюсь того, що може чатувати на мене в непроглядній темряві? Чи це просто прохолода цькує мене, дихаючи в незахищену шию? Вагаючись, все таки відчиняю двері електронним ключем і домофон вітає мене галасливим писком, до якого я не зміг звикнути навіть за кілька років, що він вже береже спокій нашого під'їзду.

Вдома на мене чекала вже холодна вечеря, але лише так я міг уникнути чергового напруженого вечора з батьками, їх пронизливих поглядів і безкінечних вимог. Що б я не робив, вони завжди незадоволені, наче самі в моєму віці були ідеальними у всьому, до чого брались. Щоб не слухати цього, я менше часу проводжу вдома, де завжди панує напруга і нема місця для спокою. Натомість, наче відлюдник, я щодня блукаю містом, але, наче в Рим, усі дороги ведуть мене до "Червоного і Чорного".

Сьогодні їжа по-особливому не смакує. Прісна, наче смажений шматок гуми. Я зовсім не відчуваю потреби їсти, але продовжую ковтати, намагаючись уникнути жахливого смаку, й одразу запиваю водою. Щоб відволікти мозок, знов беру телефон. Насправді, я проводжу в соцмережах забагато часу, але змінити це не так легко, як могло б здатись на перший погляд. Так виглядає залежність, небезпечніша й стійкіша, ніж тютюнова, однак яку всі ігнорують. Більшість моїх об'єктів не в мережі, інші - набридли, мов старі іграшки. Я знову шукаю нових людей. Саме для цього існує безліч груп. Я часто переглядаю пости-оголошення там. Більшість з них - безглузда реклама, чи інша дурниця, але можна знайти й когось справді цікавого. Це чимось нагадує прогулянку з металошукачем по пляжі, в надії знайти чийсь втрачений золотий годинник.

Новий загадковий профіль - книга, яку я збираюсь прочитати, і короткий багатообіцяючий пост: "Стану для тебе психологом". Ця дівчина, що не розкриває на сторінці жодної особистої інформації, скромна й тиха, мовчазна й відлюдна, але з добрим серцем. Вона - саме та людина, яка завжди допоможе кожному, хто цього потребує; це робить її щасливішою. Однак, самій їй насправді рука допомоги потрібна набагато більше, ніж будь-кому, хоча й ні за що не визнає цього. Об'єкт тримає в собі усі свої переживання й почуття, щоб здаватись сильною. Для тих, кому важко, вона хоче бути прикладом і тому ніколи не показує свою слабку сторону, а тим часом життєві проблеми поглинають її, рвуть на клапті й пожирають, наче голодні безжалісні вовки. Я міг би стати саме тим, хто б був психологом для психолога. Зламати її лицемірну міцність, подолати вдавану силу й вивести щирі переживання назовні, або проникнути прямо в душу й поглянути, що ховається там - зовсім нелегкі цілі, які я тим не менш ставлю перед собою. Тільки я здатен на це, лише зі мною одним, єдиним у всьому світі, вона буде повністю чесна.

Перше повідомлення і на диво швидка відповідь. Здається, більше ніхто не відгукнувся на її тихе й приховане прохання про допомогу. Чужими проблемами цей об'єкт відволікається від своїх, самостверджується, намагаючись допомогти іншим. Це їй необхідно і тому для початку я розповім про свої невдачі. Варто бути обережним, адже незнайомку сильно зачепить, якщо вона нічим не зможе мені допомогти. Стане лише гірше. Певна річ, з усіх можливих варіантів я оберу саме його, розбите серце... Співчуття, підтримка, підбадьорювання... Як я і думав, вона скаже мені саме те, що очікувалось. Насправді, людям, що втратили любов, це ніколи не допомагає. Лише час і нові знайомства рятують від болю душі, адже люди просто займають простір всередині і залишають після себе порожнечу на його місці. Її ми й відчуваємо так різко й болюче. Її ж і потрібно заповнити знову. Якщо зрозуміти це, то позбутись почуттів стає легше. До того ж, люблять зазвичай не людину, а спогади, пов'язані з нею. На жаль, їх не повернути. Проте поступово мій вдаваний біль минає, її слова допомагають збагнути, що життя продовжується, і спілкування повільно змінює свій напрям до більш віддалених від реальності тем.
Нарешті хоч половина тарілки порожня. Прийшов час для сну.