Розділ 1: місто

Люди... Наче водяні течії, вони невпинно ллються широкими вулицями цього жахливого міста. Кажуть, кожен з них особливий, але насправді глибоко всередині всі абсолютно однакові - вічні полонені системи, яку самі ж і створили. Порожнє буденне життя з головою поглинуло їх, проковтнуло, не гидуючи вугільно-гіркими, наче гнилі яблука, душами, зробило акторами в своїй дешевій низькосортній п'єсі. Однак, кожен інтерпретує цю історію на свій лад і, з мого погляду, головна роль відведена саме мені. Тим не менш, яка дурниця! Я - всього лише примара, що не існує для інших, і, хоча моє бліде, худорляве тіло прямо тепер безцільно тиняється такими ненависними, сповненими бруду після чергової грози, вулицями, залишки свідомості, думки, ідеї і бажання живуть в іншому світі, далекому і недосяжному для всіх нас. Лише частиною своєї уяви ми можемо доторкнутись до стіни, що відділяє його від реальності, і ненадовго проникнути всередину, щоб частково пізнати його глибину. Саме сюди я поринаю щоразу, як буденні хлопоти хоч на хвилину послаблюють мертву хватку ісполінських щелеп. Навіть зараз я прямую до нього, адже лише там існують фарби, якими наповнюється моє життя, лише там я по-справжньому живу. Так я думав і намагався повірити в свої слова ще дуже давно, однак це був лише самообман, спроба втекти від самого себе...

Шляху назад більше нема, палаючі мости давно розчинились в безодні настільки глибокій, що навіть відлуння їхнього падіння не дісталось до поверхні. Моя душа тепер назавжди замкнена в клітці фальшивого простору, куди не проникає навіть повітря. Однак, потріскуючи суглобами, ноги знову ведуть мене туди, в химерну країну барв. 
Кажуть, буденне життя - сіре, зтотожнюючи цей колір з нудьгою, сумом і порожнечею, проте сірий  - колір металевого блиску, прогулянок під рясним дощем, прохолодного ранкового туману і гарячого попелу під багаттям. Як і інші, сірий сповнений життя, він багатогранний і глибокий, спокійний, але водночас не менш романтичний, ніж пристрасний червоний, або заколисуючий синій, колір вечірньої тиші. А буденщина, насправді, повністю безбарвна, прозора, наче скло.

Від довгих роздумів мене відволік несподіваний тріск. Хоча мої очі й завжди націлені вниз, на слизький і вогкий бруд, ніби намагаються побачити крізь нього палаючі глибини й льодовите озеро, де прохолоджується головний зрадник світу, я все одно не помітив пластикову пляшку під ногами, яка зі скрипом відскочила від мого взуття й покотилась далі по кривому схилу вулиці. Я лише спостерігав, як вона, позбавлена власної волі, пливла за течією, глухо благаючи про спасіння. Таким самим, ніким не почутим і непоміченим, був колись я. Таким, насправді, залишився донині, хоча і знайшов для себе нове життя за межею магнітних полів.

Світ перед очима раптово прояснився. От я і знову тут, в найжахливішому місці на землі, в своєму особистому пеклі. Насправді, рідне місто нічим не гірше, ніж будь-яке інше, просто саме тут я познайомився з самотністю, що не полишає навіть в таких людних місцях, як гамірна центральна вулиця. Саме тут мені відкрив своє огидне обличчя відчай, і я зненавидів його.

Центральна вулиця... Нарешті я тут. Якими химерними й заплутаними здавались мені колись численні провулки, що відходять від неї, мов срібні вітки густого павутиння. Минуло багато років, і тепер я знаю тут усе. Не одну годину я блукав цим лабіринтом, щоб зрозуміти його.  Подібний, лише більш заплутаний лабіринт ховається в душі кожної людини, але повністю осягнути його нікому не під силу навіть за сотню років. Там, в глибинах звивистих коридорів, ховаються чудовиська значно страшніші, ніж сам Мінотавр, однак мало кому вдається натрапити на них. Люди уникають своїх і чужих внутрішніх демонів, навіть коли заперечують це. Темну сторону розкривати не бажає ніхто.

Знову мої думки вириваються кудись вдалечінь, до зірок, де народжується щось більш значуще, ніж може уявити людина. Смертним не місце в тих висотах, хоч і прагнемо туди кожну хвилину життя. Прийшов час повернутись до реальності, до безбарвного будення. Старі масивні двері гучно заскрипіли і, якщо навіть моє обличчя залишилось незмінно спокійним і холодним, то глибини душі точно зкривились, зморщились, наче яблуко в печі, від цього відразного, жахливого звуку. Нарешті я тут. Знайомий гірко-солодкий запах супроводжував мене темним коридором і закрученими до спіралі сходами нагору, знову і знову захоплюючи, проникаючи в саму душу й зігріваючи, наче вперше. Відчуваючи його зараз, я поринув до спогадів, повністю розчинився в них, наче цукор в міцному чаї. Саме з чашки такого чаю колись дуже давно, здавалось, ще в минулому житті, почалось моє знайомство з єдиним оазисом в безмежній пустелі життя. Останній крок - вишукані двері зі звивистою, наче вуса гарбуза, ручкою і вигнутим вікном, через яке до напівтемного приміщення вливалось світло з мого раю. Залишилось лише відкрити їх і час зупиниться.