Служба Божа

Сивина у бороду, біс у ребро.

Ну все ж нормально було: спокійна старість, військова пенсія, та і з Зони він тоді, чесно кажучи, не зовсім із порожніми руками повернувся.

Йобана русня. Через них зараз, на п’ятому десятку, доводилося топтати Зону так, як у кращі (чи, можливо, гірші?) часи.

І завдання настільки ж чітке і конкретне: знайти документацію по “Об’єкту 74”, вилучити, у випадку загрози потрапити у руки росіян — знищити. І, за всіма законами військової логіки, допуску до інформації, що ж таке цей “об’єкт 74”, він не мав. Точніше, навіть не мав би, якби був на службі.

Звісно, там колеги пообіцяли, що все оформлять, і БР-ка буде (100 тисяч доплати на місяць, ніхера ж собі. Будучи майором, топтав він Зону за значно менші гроші), і взагалі Батьківщина не забуде, але то буде пізніше, а зараз ніхто, крім нас.

Через Кордон він вирішив не йти, і, судячи з радіоперехоплень, зробив усе правильно. А оскільки вертольоти російські чекала та ж незавидна доля, що і “Скади” дюжину років тому, значить, шлях росіян був один: пішки через Кордон і Звалище, без транспорту, без провідника, і, на що найдужче сподівався полковник, без досвіду. Без досвіду у Зоні, якщо зануритися одразу з головою, то вже навряд чи випірнеш.

Давня стежка по краю боліт та Затона мала би дати йому невелику фору, навіть у його 43 роки. Вік Дегтярьова не бентежив, спорядження лежало вдома, КПК з актуальною картою дякуючи старим зв’язкам був у наявності, і навіть пара сухпайків з ніби як не вичерпаним терміном придатності вдома знайшлася. Нагородний ПМ, як завжди, у кобурі. Все як тоді, тільки замість “сучки” довелося взяти особистий дробовик. Але проти мутантів воно і на краще.

Зграя сліпих псів, втративши одного, боягузливо відступила. Якісь бандити (а може, і вільні сталкери-одинаки — хто їх здалеку розбере) розташувалися поодаль від стежки і інтересу до СБУшника не проявили.

Так він і підійшов до Темної Долини, не зустрівши нікого і навіть не спробувавши завітати на “Скадовськ”: часу не було, та і хто зна, чим би це закінчилося — там міг сидіти хто завгодно, не обов’язково Борода.

Видершись на насип, оглянув у бінокль що зміг побачити, а зміг побачити у сутінках небагато. Але по силуетах, що нагадували бронеавтомобілі, і характерних завихреннях снігу зрозумів, що росіяни вже спробували прорватися до центру Зони на “Тиграх”.

— Бовдури, — пробурмотів Дегтярьов. — Влетіли на Кордоні у “карусель”, яку навіть сліпий помітив би.

Він звернув у бік Темної Долини і за якусь годину на закинутій фермі знайшов Вовка, який сидів біля вогнища з парою сталкерів. І, хоч були вони не знайомі, але чули один про одного не раз.

Звісно, полковник не мав ілюзій, що Вовк розумів: СБУшник тут не просто так. А з іншого боку, навіть якби сталкер мав на меті власний інтерес, Дегтярьов не заперечував: ганятися самотужки наввипередки з усіма російськими силовиками йому було не до снаги — краще нехай за документами бігають всі, кому ще є до них діло.

Та і репутація у Вовка була непогана — не кожен опікуватиметься жовторотими новачками як власними дітьми.

Дегтярьов підкинув поліно у багаття, і освічене багряним відблиском обличчя Вовка видало нестерпну муку, яку він ховав у собі. Він щедро наливав собі горілку у металевий кухоль, але те, що того дня відбулося на Кордоні, неможливо було заглушити горілкою.

З Вовком їм було по дорозі.