Нацик

Страх.

Якщо було одне слово, яким можна було описати останні дні, то це було воно.

Страх підганяв їх, коли вони споряджали магазини і виносили “мухи” з підвалу. Він же сковував рухи і змушував жижки трястися. Він же спочатку змусив його впасти і нерухомо завмерти, поки над головою летіли кулі та осколки. Він же підняв його на ноги і штовхнув у найближчі кущі та змусив швидко повзти куди подалі.

Сидячи на горищі закинутого АТП, йому не дуже хотілося згадувати, яким чином він тут опинився. Думати про те, що ж робити далі, хотілося ще менше.

Чи то через згадане мамине “ранок вечора мудріший”, чи то через фізична втому і нервове виснаження, чи то внаслідок почутого від сталкерів, що уночі Зона значно небезпечніша, але він таки вирішив поспати і забувся до ранку у нервовому неглибокому сні. Йому снилося, як штаб-сержант Прапор, вискочивши на дах, вганяє кумулятив з РПГ у броню; як він, нічорта за вогнем і кущами не бачачи, розряджає магазин у напрямку палаючої “бехи”, сподіваючись, що хтось з десанту таки зустрівся з його кулею; як над головою свистить метал, зрівнюючи цегляну будівлю за спиною з землею, і як поруч падає посічений осколками Батяр, з яким вони одночасно призивалися осінню.

Сталкери, з якими вдавалося перекинутися словами, розказували про Зону різне. Але до смітника, наскільки він пам’ятав, вела пряма дорога. На ній найважчою перепоною був залізничний насип, який раніше патрулювали військові. Тепер цієї перепони не було, а лишатися за якийсь кілометр від росіян солдат не хотів. Врешті-решт, як би небезпечно там не було, але сталкери самі йшли у Зону і зазвичай поверталися звідти. А після зустрічі з росіянами, здається, вижив тільки він.

Тож щойно почало світати, ще до 7 ранку, солдат Калина покинув АТП і, тримаючи у полі зору дорогу, але не виходячи на неї, перетнув залізничний насип і вже о 10 був біля північних воріт. Щойно він зайшов за них, тихий окрик ледь не змусив його обісратися:

— Вояко, ану стій!

Врятувало, мабуть, те, що він більше доби нічорта не їв. Руки заклякли на автоматі.

З-за дерев вийшов чоловік у камуфляжі. Камуфляж був старим, “дубком”, а от карабін у руках — значно новішим за його “калаш”.

Сталкер, тримаючи руку на руків’ї зброї, не даючи жодного приводу засумніватися, що готовий пустити її у діло, підійшов збоку і забрав з рук солдата автомат.

— Один тут гуляєш?

— Один.

— Та ясно що один, був би не один, розмова була би іншою. Так?

Калина не знав, що на це відповісти.

— Значить, слухай, ходи зараз по дорозі і потім ліворуч. Тут метрів сто. Там побачиш стоянку, на ній спитаєш Біса. Він вирішить, що з тобою робити.

Солдат кивнув, потім схаменувся:

— А автомат?

— Не сци, воєнний, тут сто метрів, ніхто тебе не покусає.

Сталкери, які платили Прапору данину за прохід, розказували зовсім інакше: чи то з досвіду, чи через бажання здатися крутішими, аніж були насправді.

Дилему розв’язав голос зліва:

— Давай я проведу, хай пацан не очкує.

І так солдат з’ясував, що джерелом впевненості Лісника, як він подумки охрестив сталкера, засновувалася не лише на його умінні користуватися зброєю, а і на двох інших стволах, які його прикривали.

Вдягнені вони були інакше: ніби щойно вийшли з якогось київсього воєнторгу. Зброя теж була не з дешевих, хоч знався на ній Калина поганувато. Та й за віком були молодші, років по тридцять.

Той, хто показався з-за пагорба, підійшов, взяв у Лісника автомат Калини і закинув собі за плече:

— Ходімо, вояко, — хоч вони щойно і тримали його на прицілі, але ворожих намірів не виявляли. — Як звати тебе хоч?

— Андрій.

— О, і мене Андрій. Ну розказуй, Андрію, як ти тут опинився.

Поки йшли, Калина коротко розповів, як їх блокпост рознесли вщент і розкатали “бехами” росіяни.

Праворуч очам військового відкривалися гори сміття висотою з п’ятиповерхівку. Сміття, безперечно, було радіоактивним, принаймні колись. Як його насипали на таку висоту і навіщо, лишалося загадкою.

Дорога звернула ліворуч, і очам відкрився могильник техніки: рядами стояли автобуси, автомобілі, екскаватори, і навіть вертольотам знайшлося місце. Він не втримався від нецензурних слів захоплення:

— Нічорта собі! Але ж воно радіоактивне?

— Не більше, ніж все інше у Зоні. Куди не варто заходити, там стоять знаки. Чекай, а ти що, без дозиметра?

— Без.

Андрій (той, що сталкер), здивовано присвиснув:

— Овва. Ану стій.

Він дістав з кишені щось схоже на авторучку і підніс до грудей солдата, потім до попереку, нарешті, нахилився і, притуливши її до черевиків, виніс свій вердикт:

— Що ж, здається, дорогою ти нічого не себе не вчепив. Ходімо.

— А це лічильник Гейгера?

— Угу. Дозиметр. Рахує, можна тобі ще дітей заводити чи вже не варто навіть намагатися.

Вони підійшли до шлагбаума.

— Біс! Біс! — крикнув Андрій.

Від розпаленого вогнища відійшов суворого вигляду вусатий дядько. Андрій передав йому автомат:

— Ось вояка неприкаяний тинявся, їх на Кордоні москалі роз’їбали. Вирішили до тебе відвести.

Біс взяв автомат:

— Строковик?

— Так точно. Солдат Національної гвардії України Калина Андрій Володимирович.

— А інші що там?

— Не знаю.

Біс шморгнув носом:

— Не знаєш? Тобто сам втік, а їх там лишив?

Це було зовсім не схоже на дружній тон Андрія. Солдат не знайшов, що відповісти, хоча, коли він тікав, навряд чи на блокпосту лишалося багато живих.

Андрій, проте, заступився за нього:

— Слухай, та не пресуй пацана. Я думаю, він уже і так натерпівся.

Біс з-під лоба подивився на Калину. Потім зняв кришку ствольної коробки з його автомата, дістав пружину і подивився на чорний від нагару газовий поршень.

— Що ж, я так розумію, повертатися до своїх тобі нема куди?

— Нема до кого.