У кого серце вовче, той їсть кого хоче

Вовк лежав на пагорбі, спостерігаючи у бінокль за блокпостом. Точніше, за тим, що від нього лишилося.

Не те щоби війна на “Великій Землі” застала Зону раптово: все до того йшло. А проте новини все одно доходили сюди приглушеними і спотвореними: часом дуже применшуючи масштаби, часом гіперболізованими. Сталкерські плітки робили, так би мовити, з тушкана псевдогіганта.

Тому, як щороку наприкінці листопада в українські міста неочікувано приходить зима, так і російська армія напала несподівано, а ще більш несподівано вона опинилася у Зоні.

Вовк навіть дещо порадів злостиво, коли зрозумів, що ось цим всім воякам, які трусили чесних сталкерів, доведеться непереливки. А проте, у переважній більшості на цих блокпостах стояли строковики-нацгвардійці за 600 гривень на місяць, і трусили вільних не вони, а хтось з погонами побільше. Коротше, вояки були суками, але все-таки це були наші суки, і бій русні вони дали хороший.

Проте, першими росіян зустріли не вони. Першою росіян зустріла Зона.

За давньою військовою традицією (десятки років спільного минулого, мабуть, давали про себе знати) москалі вирішили прорватися до ЧАЕС гвинтокрилами. Після цього гвинтокрилів у них стало менше, а “калаші” і патрони до них, які і до того не були у Зоні дефіцитом, стали дешевшими за болти.

Строковики з Нацгвардії вирішили не відставати, і свідком їхнього рішення були дві кацапські бехи, які вже догоріли на узбіччі.

Люди діляться на два типи: одні, отримавши до зубах, відступають і вдають, що не дуже їм і хотілося сюди; інші мають у запасі достатньо БМП та солдатів. У росіян бронетехніки та людей вистачало.

Втративши дві “бехи”, вони зробили передишку, а потім каруселлю відпрацювали по блокпосту, розваливши автоматичними гарматами ті будівлі, які ще не завалилися від часу. Потім був штурм, все як по книжці: механізована колона, розгортання, спішування, атака. Сили були нерівними.

Вовк чомусь згадав про Сидоровича. Сидорович щось знав: згорнув торгівлю на день раніше і кудись зник. За межі зони чи у глибині, лишалося тільки гадати.

Новачки під проводом Фаната передислокувалися на Смітник, і за них Вовк був спокійний: і Бісу зайві люди не зайвими будуть, і за молодняком він пригляне, і росіяни там ще довго не з’являться.

Петруха тишком намагався залізти у погріб до Сидоровича, але то була марна справа: навряд чи старий скнара лишив усередині щось цінне. Перевірити це не вдалося, тому що нічого кращого, аніж підірвати двері гранатою, Петруха не придумав. Сміх та й годі, тільки даремно гранату витратив.

Вовк не дуже розумів, чому він не пішов звідси одразу. Може, з цікавості, яка манила його у Зону. А може, ця дурна, але ніжна любов до Кордону, куди він щоразу повертався з рейдів і надовго осідав у селищі новачків. Так, тут не водився щедрий хабар, а проте все було таким своїм і рідним. Майже двадцять років він провів тут, не віддавши селище ані бандитам, ані найманцям, а от тепер доводилося віддавати його росіянами.

Вовк ще раз кинув оком на блокпост, на якому вони вже хазяйнували. Якби поруч хтось був, можливо, у вечірніх сутінках він розгледів би якийсь блиск у очах бувалого сталкера. Може, навіть побачив би, як щокою скотилася скупа, ніби Сидорович, сльоза. Але поруч нікого не було, і тільки Зона було мовчазним свідком його почуттів.

Сталкер сповз з пагорба нижче, аби точно не бути поміченим занадто спостережливим росіянином (хоча пересторога і була зайвою — ніхто з них і уявити не міг, що за ними хтось весь цей час спостерігав), закинув на плечі рюкзак і, уникаючи дороги, манівцями пішов у напрямку АТП. Зона підкаже, куди йому тримати путь — на Смітник, у Темну Долину чи на Малу.

Але якби він затримався на кілька хвилин, то ще побачив би, як молодий білявий російський солдат дає берцем стусана під ребра ще молодшому нацгвардійцю, виснаженому, закопченому і запилюженому. А потім пускає коротку чергу йому у груди.