Розділ 7

— Любий, як ти про все дізнався? — запитала несміливо, щойно пристрасті між нами трохи вляглися. Потонувши в коханих обіймах, неквапливо вимальовувала пальцями на чоловічих грудях нехитрі візерунки й нетерпляче очікувала відповіді.

— Коли ти вчора пішла, я багато думав, — стишено відповів Адам, чуттєво провівши рукою по моїй оголеній спині. — Все намагався зрозуміти, де зробив помилку, котра призвела до нашого розриву. Загрузнувши в цих думках, за ніч так і не зімкнув очей. З першими світанковими променями, пішов прогулятися, в надії трохи провітрити голову. Втім, за рогом помітив місцевого безхатька, що міцно спав на лавочці, вкрившись твоїм улюбленим пледом, й застиг як вкопаний.

Чоловік замовк, судомно втягнувши носом повітря. Я ж вся стиснулася в грудку й відчула, як щоки враз спалахнули полум’ям сорому. Навіть уявляти не хотіла, які думки та емоції пронизували Адама в ту мить.

— Кілька секунд я невідривно дивився на того безхатька… Та раптом в моїй голові наче щось клацнуло, — продовжував пояснювати Адам, ще міцніше притиснувши мене до себе. — Ноги самі повели до баків для сміття. Коли ж побачив там знайомі речі, які ти не забрала, а викинула — чітко усвідомив, що різка зміна твоєї поведінки й наше раптове розлучення, являлися частиною чогось набагато серйознішого, ніж здавалося на перший погляд.

— Вибач за мій обман, — прошепотіла щиро, заховавши обличчя в чоловічу шию. — Я хотіла як краще. Чесно.

— Вже вибачив, — спокійно промовив коханий, ніжно поцілувавши мене в скроню. 

— Що ти робив далі?

— Швидко повернувшись додому, схопив ключі від машини й поїхав до твоїх батьків. Думав, що ти зупинилася у них. Був вперто налаштований відверто про все поговорити. Коли ж дізнався, що ти у них не з’являлася, попрямував в лікарню.

— Де дізнався, що я звільнилася?

— Ага, — кивнув Адам, лагідно торкнувшись пальцями до моєї щоки. — Я розмовляв із завідувачем відділення. Саме він розповів мені про твій діагноз. Переживши перший шок я зрозумів, що вочевидь ти цілеспрямовано втілювала свій божевільний план, щоб відштовхнути мене. Щоправда, гадки не мав, де шукати свою невгамовну дружину. Поїхав додому, щоб трохи заспокоїтися і вирішити як діяти далі. Коли ж побачив поряд з будинком твою машину, то мало не збожеволів від емоцій. Знав, що більше нізащо тебе не відпущу, навіть якщо пручатимешся. 

Нависнувши зверху, Адам провів носом по моїй вилиці, запустивши тілом табун чутливих мурашок. Тягнучись до коханого, наче до джерела необмеженого тепла, я невимовно раділа, що колись закохалася саме в цього неймовірного чоловіка.

— Любий, онколог сказав, що навряд хтось візьметься оперувати мене, — промовила тихо, й в цю мить відчула як в кутиках очей почали збиратися сльози.

— Нісенітниці, — миттю заперечив він цим словам, притиснувшись чолом до мого лоба. — Ми знайдемо того, хто візьметься. Якщо не в Україні, то в Німеччині, Франції, Штатах. Мені байдуже. 

— У нас немає таких грошей.

— Знайдемо. Ми маємо заощадження, продамо машини. Якщо буде потрібно, я візьму кредит, — впевнено карбував чоловік кожне слово, своєю непохитною позицією й мене заряджаючи вірою. — Ми боротимемося, Єво, й з усім впораємося. Ось побачиш. Віриш мені?

— Так.

Не гаючи часу, Адам зайнявся пошуком клініки, в якій погодилися б взятися за моє лікування. Однак, всі вони вимагали, щоб я пройшла повторне обстеження, аби розуміти мій поточний стан. Міцно тримаючись за чоловічу руку, я крокувала знайомими коридорами від кабінету до кабінету та стійко витримувала далеко не найприємніші процедури. Навмисно блокуючи в пам’яті слова Янгола про те, що мені залишилося жити всього лише тиждень, до останнього подиху я вирішила боротися за себе і наше з Адамом спільне майбутнє. Навіть якщо воно виявиться зовсім швидкоплинним…

На мій подив, після обстеження онколог повторив свій попередній висновок. Чоловік стверджував, що мені залишилося жити приблизно місяць. В разі хірургічного втручання і сеансів хімієтерапії, ситуація могла змінитися, але він слабо вірив в те, що хтось візьметься оперувати мене. Стиснувши вилиці, Адам лише скупо кивнув на його слова. Я ж задумливо насупила брови, мимоволі згадавши про Янгола. Діагноз лікаря не збігався з його словами. І найсумніше, що обіцяний Янголом тиждень стрімко добігав кінця. А це неабияк мене напружувало й здавалося, що от-от я втрачу останню надію.

Зрештою Адаму вдалося знайти клініку в Німеччині, де мене погодилися взяти на лікування. В них працював талановитий молодий хірург, який успішно оперував пацієнтів навіть зі складнішими випадками, ніж у мене. Не дивлячись на всі страхи, я твердо вирішила слухати чоловіка і йти наміченим ним курсом. Втім, як я не проганяла погані думки, проте в останній день відведеного Янголом тижня, почувалася наче на голках. Все випадало з рук, а серце неспокійно тріпотіло в грудях, збиваючи нормальне дихання. Від нервового напруження, у мене знову пішла носом кров. Адам не на жарт розхвилювався, допомагаючи мені її зупинити. Коли ж цей жах нарешті припинився, чоловік міцно-міцно обійняв мене й, погладивши по волоссю, вкотре запевнив, що ми з усім впораємося.

Я дуже хотіла вірити йому. Однак, вночі на підсвідомому рівні мене мучила шалена тривога. Обережно, щоб не розбудити чоловіка, я встала з ліжка й пішла на кухню. Прийняла заспокійливе й вирішила випити стакан теплого молока. В дитинстві воно допомагало мені заснути. Втім, не встигла ще навіть підійти до холодильника, як переді мною з’явилася знайома постать, змусивши заклякнути на місці.