Розділ 18

Дорога додому тягнулася, наче крізь густий туман. Міські ліхтарі миготіли й розпливалися, а я йшла швидко, аби не чути власних думок. Марічка кликала кілька разів, але я тільки махнула рукою — не могла зараз пояснювати.
Вдома все було тихо — батьки з Настею вже спали. Я зняла куртку, кинула сумку на стілець і одразу зачинилась у своїй кімнаті.

Телефон сам опинився в руках. Я навіть не думала — пальці автоматично набрали «Артем» у пошуку соцмережі. Сторінка відкрилась.

Перше фото — він на даху, усміхається, тримає в руках чашку кави. Я застигла. Прокручувала далі: Артем з друзями, Артем біля моря, Артем у якійсь студії з кресленнями.

У грудях щось стиснулося так, що дихати стало важко. Хотілось закрити, але не могла.
Я змусила себе гортати коментарі. Сердечка, смайлики, жарти… І тоді побачила її.

Профіль відкритий.

Клік.

Вона на фото в білій сорочці, на фоні міського мосту. Вона в тій самій синій сукні з вечора. Вона сміється в об’єктив. А потім — фото, де він стоїть позаду, обіймає її за плечі. Його обличчя нахилене до її скроні, очі закриті.

Наче хтось вибив повітря з легень.

Пальці почали тремтіти, і телефон ледь не випав. Я прокручувала вниз, усе глибше й глибше.

І тоді сльози вибухнули. Не тихо, не стримано — рвано, із судомами в горлі. Я схопила подушку, щоб ніхто не почув, і притисла до обличчя. Хотілося кричати, але виходили лише зламані вдихи.

Телефон лежав поруч, екран ще світився її фото, але я відвернулася. Не могла дивитися.
Я ковтнула повітря, сіла на підлогу, спершись спиною об ліжко, і дивилась у темряву. Хотілося, щоб цей вечір просто зник.

Недільний ранок зустрів мене сонцем, яке вперто пробивалося крізь фіранки, і глухим відчуттям важкості в голові. Здавалося, що я майже не спала, хоча очі заплющила ще задовго до півночі.

З кухні долинав запах тостів і маминої кави. Голос Насті лунав так, ніби нічого у світі не могло піти не так — вона щось жваво розповідала татові, сміялась.

Я вмилася холодною водою, намагаючись змити з обличчя червоні сліди від вчорашніх сліз.

— Аля, снідати! — гукнула мама.

Я зайшла на кухню, вдягнувши свій звичний светр, і сіла за стіл. Тато гортав газету в телефоні, Настя захоплено малювала щось у блокноті.

Мама поставила на стіл тарілку з омлетом, і розмова пішла в зовсім інший бік — Настя почала пояснювати, чому нам потрібен новий домашній улюбленець.
— А що там Артем? — раптом запитала мама, наливаючи собі чай. — Давно його не бачила. Він все з тобою в університеті возиться?

Діма підняв брови й хмикнув:

— Та ми останнім часом рідше бачимося. У нього дівчина з’явилась, тож тепер він весь час із нею.

— Ого, — мама усміхнулась і підняла погляд на нього. — Ну, Артем молодець. Тобі б теж уже пора, Дімо.

— Мамо… — він закотив очі, але куточок губ видав посмішку. — Я ще встигну.

— Ага, отак ви всі й кажете, — пожартувала вона, ставлячи йому ще порцію млинців. — Потім гляди — і весілля зненацька.

Я зробила ковток чаю, але він здався гірким, наче настояний на чомусь сторонньому. У грудях ніби щось стиснулося, і навіть слова мами, що ще секунду тому звучали легко, тепер дзвеніли глухо, як через стіну.

Хотілося запитати, хто вона, яка вона, але язик наче приріс до піднебіння. Замість цього я просто кивнула, намагаючись тримати обличчя спокійним.

У голові пульсувала лише одна фраза: «У нього дівчина».

Я швидко допила чай, навіть не розчинивши цукор, і поставила чашку в мийку.

— Я піду, — кинула тихо і майже вибігла з кухні, ховаючи обличчя, щоб мама нічого не запитала.

Вже за двадцять хвилин я стояла перед дверима Марічки квартири, обіймаючи себе за плечі, ніби це могло зібрати мене докупи. Вона відчинила майже одразу — з подивом і легким занепокоєнням на обличчі.

— Що сталося? — спитала вона, але відповідь була у моїх очах.

— Можна я просто побуду тут? — прошепотіла я.

Вона впустила мене, зачинила двері й, не чекаючи пояснень, обійняла.

Я сіла на її ліжко, і слова полилися самі: про мамине питання, про Дімину відповідь, про те, як це боляче чути від когось, хто навіть не здогадується, що ця новина рве мене зсередини.

— Тепер я точно знаю, що це його дівчина, — закінчила я і, схлипнувши, закрила обличчя руками.

Марічка сіла поруч, поклала руку мені на спину.

— Аля, я розумію. Це важко. Але ти не зобов’язана бути сильна прямо зараз.

Ми сиділи довго. Вона іноді щось казала, але найважливішим було те, що поруч була тиша, у якій можна було просто поплакати.