Розділ 17

Клуб, у якому святкували день народження Юля, був на диво атмосферним. Це не був той тип закладів, де заборонено навіть з’являтися без паспорта. Скоріше — затишний лаунж-простір, де можна було зібратись великою компанією, послухати музику, щось перекусити і потанцювати під несильно гучний біт. Ми з Марічкою заходили останніми. Вона — в чорній сукні, мінімалістичній, але з якоюсь особливою впевненістю. Я — в лавандовій блискучій сукні, з м’якими складками, які мерехтіли під неоновим освітленням. Тканина ніжно підкреслювала рух, наче створена для вечора, що обіцяє щось непевне.

— Ого, дівчата! — вигукнула Юля, побачивши нас. Її образ був цілком у стилі свята: чорна сукня, довгі рукави в сітку, темна помада і кільця на кожному пальці. — Ви просто вау.

Я посміхнулась і вручила подарунок — гарно запаковану коробочку з браслетом, який ми вибрали разом із Марічкою.

— З днем народження, Юлю. Нехай усе, що ти задумала, стається. І щоб поруч завжди були ті, хто тебе справді чує, — сказала я.

Юля зворушено всміхнулась і обняла нас обох.

Всередині клубу було світло, проте м’яко. Неонові лампи на стінах, гірлянди, музику чутно, але можна розмовляти. На столах — фрукти, безалкогольні коктейлі, легкі закуски.

Це була вечірка лише для дівчат — без жодного натяку на флірт, лише своя атмосфера, безпека й жарти, що розуміють лише вони.

Марічка одразу пішла привітатись з кимось із паралельного класу, а я залишилась біля вішалки, поправляючи волосся.

— Неочікувано блискуча для скромної Аліни.

Обернулась — це була Влада. Вона вчилася з нами ще з 8 класу й завжди виглядала так, ніби народилась зі знанням, як робити стильний образ на щодень. Поруч із нею — ще двоє дівчат, новенькі з паралелі.

— Просто вечірка, — відповіла я нейтрально.

— Ідеально виглядаєш, — кинула інша дівчина, розглядаючи мене з голови до ніг.

Я кивнула й усміхнулась. Навколо вже роздавали міні-десерти, а хтось почав кликати всіх на перші танці.
Я зробила кілька кроків до столику, взяла прозорий стакан з якимось рожевим напоєм і оглянула зал. Усе було наче з картинки — блискучі кульки, дівчата в сукнях, у кожної — свій настрій, свій стиль. Хтось вже танцював, хтось позував для фото біля квіткової фотозони.

Марічка швидко повернулась до мене, тримаючи два стаканчики.

— Тут лимонад із базиліком! — усміхнулась і простягнула один. — Не знаю, як на смак, але колір — просто естетика.

— Дякую, — я ковтнула — і справді, несподівано приємно.

Ми усміхнулись, і я вже почала трохи розслаблятись. Поки ми пили лимонад, Юля вийшла на імпровізовану сцену — просто трохи вища платформа біля бару.

— Дівчата, — підняла вона стакан, — дякую, що прийшли. Ви — топ. І сьогодні тут можна все. Ну, майже все. Але танцювати — точно обов’язково!

Всі засміялися й зааплодували. Після цього діджей зробив гучніше, заграла знайома мелодія, і зал поступово перетворився на танцпол.

— Пішли? — Марічка ткнула мене ліктем. — Нас чекають великі справи. У вигляді хореографії третього рівня.

— Якщо це не включає сальто — я за.

Ми щойно повернулись з танцполу — розчервонілі, трохи спітнілі, але щасливі. Пульсуюче світло грало на наших щоках, у келихах іскрились безалкогольні коктейлі, а діджей плавно змінював один ритм на інший.

— Ще десять хвилин — і я знову буду готова на друге коло, — сказала я, відкидаючись на спинку дивана.

Марічка усміхнулась, ковтнула свій лимонад і раптом завмерла.

— Аліно… — прошепотіла вона. — Поглянь.

Я повільно обернулась до входу. У пройомі дверей стояли двоє: він — у темній сорочці, трохи розпатлане волосся, знайома постава. Вона — висока, впевнена, у глибоко синій сукні, що переливалась при кожному русі. Її обличчя було чітко освітлене м’яким світлом від барної стійки — майже кінематографічна сцена. Я не одразу впізнала, але щось у її погляді здалося мені знайомим.

— Це… хто? — запитала я, нахилившись до Марічки.

— Не знаю, але… — вона замовкла.

Я спостерігала, як Артем щось говорить їй на вухо, і вона сміється — голосно, ніби весь світ навколо належить тільки їм. Вони пройшли повз наш столик, і я встигла побачити її обличчя ближче. Очі, вилиці, губи, що відверто вимальовували насмішку.

І тоді мене наче вдарило. Це була вона.

Дівчина з примірочної.

Така сама впевнена хода. Такий самий зухвалий голос. Я згадала, як вона тоді зневажливо хихотіла, кидаючи фрази про «перевихованого архітектора», якого вона «тримає на короткому повідку».

— Що вони тут роблять? — ледь вимовила я.

— Напевно просто гуляють, — обережно відповіла Марічка. Вона не знала, що сказати. І я — теж.

Ми відвели погляди. Хтось покликав нас на танцпол, і ми пішли — ніби нічого не сталося. Але сталося.

Я танцювала, рухалась у ритмі, навіть сміялася раз чи двічі, та відчувала, як всередині щось зсувається, крихка рівновага ламається. Поки я вдавала, що все добре, вони стояли десь поруч.

Я помітила їх біля стіни. Артем тримав у руках склянку з чимось темним,дівчина говорила щось, не відводячи погляду. Її рука лежала на його передпліччі, легко й природно. Він нахилився — і все сталося миттєво.

Поцілунок.

Не довгий, але впевнений. Вільний. Легкий.

Як між тими, хто давно один одного вибрав.

А я стояла за кілька метрів, і мені знову стало холодно, хоч було душно й весело навколо.

Марічка нахилилась до мене:

— Хочеш вийти?

Я не могла відповісти. Лише кивнула. Ми пройшли повз столи, гірлянди, дзвінкі голоси, і вийшли на терасу біля клубу. Тиша тут була умовною — чути було гул міста, шелест листя і далеку музику.

— Я не знала, що він має дівчину, — прошепотіла я, більше до себе.

— Я теж. Він ніколи нічого не говорив.

Я дивилась у ніч. Не плакала. Ні. Просто дивилась. У горлі стояв клубок, у животі — порожнеча.

— Пішли додому, — сказала я нарешті. — Я втомилась.

Марічка мовчки взяла мене за руку. І цього вистачило.