Розділ 16

Тиждень тягнувся дивно.

Ніби нічого надзвичайного не відбувалося — уроки, домашки, звичні переписки в чаті класу, безкінечна фізика у вівторок. Але щось під шкірою — змінювалося. Тонко, майже непомітно.

Артема я не бачила. Вдома його теж не було — чи, можливо, він просто з’являвся тоді, коли мене не було.

Назар кілька разів писав. Кидав смішні відео, жартував про вчителів, навіть запитав, який мій улюблений чай.

У середу я знала, що настав час дати відповідь.

— Привіт, — Назар підійшов до мене з тією ж спокійною усмішкою, яка зазвичай викликала тепло. Сьогодні вона чомусь злегка напружила мене. — Пам’ятаєш про суботу?

— Пам’ятаю, — я зупинилась і трохи знизала плечима. — Але здається, не вийде.

— О, — він не одразу зрозумів. — Щось сталося?

— Просто мене запросили на день народження.

Юля святкує.

— А точно, я забув. Всі ж туди збираються. — Він кивнув. — І ти теж?

— Ну, так. Марічка мене буквально змусила піти. Сказала, що якщо не з’явлюсь — вона перестане мені скидати домашнє.

— Жорстоко, — Назар засміявся. — Але справедливо.

Та якщо що — я можу бути твоїм планом Б. Скажеш “рятуй”, і я приїду забрати тебе на велосипеді з червоним шоломом, як герой романтичної комедії.

— У тебе є червоний шолом?

— Ні. Але якщо буде потреба — куплю.

Я засміялась.

— Домовились. Якщо в суботу мені буде нестерпно — набиратиму.

— Тільки подзвони до опівночі. Після того я перетворююся на гарбуза.

— Ти плутаєш ролі.

— А я — нестандартна версія. Переписую класичні сюжети.
Після останнього уроку ми з Марічкою майже летіли до торгового центру — наплічники гупали об спини, а в голові крутилися слова «стриманий блиск» та «вечірній дрес-код», які Юля написала в загальний чат. Вона ще додала: «хочу, щоб усі виглядали не як у ліцеї». У чаті одразу розгорілась бурхлива дискусія: одні жартували про смокінги, інші викладали фото блискіток і блискучих тіней.

— Що взагалі означає “стриманий блиск”? — бурчала Марічка, коли ми підіймалися ескалатором. — Типу не виглядати як ялинка, але щоб усе одно сяяти?

— Може, це як “стримане безумство” — звучить красиво, але взагалі неясно, — я засміялася.

— Слухай, а якщо ми просто оберемо щось, що нам личить? Я категорично проти сліпучого глітеру на обличчі. У мене потім ще тиждень усе блищить, навіть на підручниках.

— Добре. Головне, щоб ми не виглядали так, ніби переплутали день народження з шоу «Міс Всесвіт».

Ми зайшли в улюблений магазин — той, де в примірочних завжди приємне світло й грає музика без нав’язливих реклам. Я вже знала, що хочу щось із довгими рукавами, але легке. Щоб відчувати себе красиво, але не виклично.

Марічка одразу пірнула між вішалок.

— Якась частина мене хоче чорну сукню, — сказала вона. — А інша частина хоче… ну, чорну сукню, але з блискітками. Оце внутрішня боротьба.

Я засміялась і попрямувала до розділу з більш м’якими кольорами. Мій вибір впав на світло-бузкову сукню з тонкою талією та ледь прозорими рукавами яка була вся вкрита легким новинному. Вона виглядала ніби створена для весняного вечора — ніжна, але не надто романтична.

— Ідеально! — Марічка вже визирнула з-за вішалок із чорною сукнею в руках. — Знайшла свою!

Ми майже одночасно опинилися в сусідніх примірочних. Я роздяглася, обережно вдягла сукню й вийшла, щоб глянути на себе у велике дзеркало.

Я вже хотіла покликати Марічку, як у сусідню примірочну зайшли дві дівчини. Їх облич не було видно, лише тіні, що ковзали по шторам, і голоси — гучні, впевнені, навіть трохи надокучливі.

— Боже, ну я сказала йому прямо: «Або ти вчишся бути нормальним, або я зникаю». Бо скільки можна? Усе життя — це не його креслення.

— Та ти ще добра. Інша б уже давно послала. Стільки пафосу в одному тілі.

— Він знову говорив про проєкти. Уявляєш? Ми на побаченні, а він показує мені фото якогось паркану і розказує, як його могли б інтегрувати в міський ландшафт.

— О боже, — друга дівчина сміялась. — А ти що?

— Та я сказала: “Ти милий, коли серйозний, але в тебе ж є я — досить про паркани.”

Вони розсміялись.

— Ну, він же архітектор. У них, мабуть, мозок у міліметрах.

— Ага. Але ж можна іноді бути простішим. Показати що хоче мене. А не тільки мріє відбудувати центр Львова.

— Хоч би не був ще й ревнивим…

— Та що ти. Він такий «виважений». Думає, що контролює все. Але це не надовго — я вмію трохи збити з орбіти.

— Але він класний, — продовжила та сама. — З ним зручно. Він обожнює мене — це відчувається. І, чесно, після того минулого розриву, мені просто хотілося стабільності.

— І тепер у тебе найкращий хлопець в універі. Мрія.

— Він гарний. І перспективний. Просто занадто правильний. Але це не проблема — я таких перевиховую. Це мій стиль.

— Тобто ти його змінюєш?

— А хіба це не нормально? Хлопець має трохи тягнутись до тебе. І якщо він уже закоханий — то чому б не зробити з нього версію краще?

— Ух, страшна ти жінка, — розсміялася друга.

— Зате чесна, — відповіла перша з легкою пихатістю.

Я мовчала, завмерши в блискітках біля дзеркала. Ці слова не стосувалися мене — начебто. Але чомусь у грудях заворушилось те знайоме тремтіння, яке з’являється тільки тоді, коли ти раптово чуєш щось, що не мала чути.

— Що там? — озвалась Марічка зі своєї кабінки. — Покажеш?

— Ще хвилинку, — відповіла я.

Я перевдяглася, намагаючись зробити все повільно. Але руки трохи тремтіли.

Коли ми вийшли з магазину, я мовчала. Марічка глянула на мене з-під брови.

— Щось трапилось?

— Ні. Просто втомилась.

— Угу. Ну, тільки скажи — і ми скасуємо вечір. Будемо їсти морозиво вдома й дивитись старі кліпи «Океану Ельзи».

Я посміхнулась — криво, але щиро.

— Все добре. Справді.

——————

Привіт, завтра вдень читаємо наступний розділ)