Розділ 15

Я сіла ближче, на краєчок дивану. Артем витягнув гладкий аркуш, розділив його легкими лініями й подав мені олівець.

— Почнемо з найпростішого. Прямі лінії, базові форми. Спочатку — рука.

— У сенсі — моя? — я підняла брови.

Він посміхнувся.

— У сенсі, як ти тримаєш олівець. Не наче ти зараз пишеш твір. Не напружено. Плавно.

Я взяла олівець, спробувала повторити його рухи. Лінії виходили кривими. Я засміялася.

— В мене зараз щось схоже на паркан з перекосом.

— Ти просто хвилюєшся, — сказав він спокійно. — Тут немає, кому ставити оцінки.

Його рука обережно торкнулася моєї, направляючи пальці. Я завмерла.

— Ось так, — прошепотів. — Менше сили. Олівець має ковзати. Уяви, що він — продовження твоєї руки.

Я кивнула. Намагалася зосередитися на папері, але чула тільки, як стукає власне серце. Відстань між нами скоротилася, його рука була поруч, дихання — зовсім близько.

Він не дивився на мене — лише на папір. Але кожен його рух був якимось занадто точним. Обережним. Ніби він теж відчував цю тишу між нами.

— Не погано, — сказав він. — Але не поспішай. Архітектура — це не про швидкість. Це про відчуття простору.

— В мене зараз в голові взагалі нуль простору, — пробурмотіла я.

Артем подивився на мене — нарешті.

Його очі були спокійні. Наче він хотів щось сказати, але не мав права. Наче щось стримувало.

І тоді він відвів погляд.

— Здається, тобі варто більше практикуватися. Я можу залишити тобі кілька завдань. Якщо хочеш.

— Хочу, — відповіла я швидко. Можливо, навіть надто.

— Добре, — він усміхнувся, втомлено й трохи тепло.

В ту ж мить у коридорі клацнули двері. Це тато пішов на кухню — за водою, мабуть. Артем одразу підвівся й потягнувся.

— Гаразд, я, мабуть, піду. Не буду заважати.

— Ти не заважаєш, — сказала я тихо, але він вже збирав креслення до папки.

— До речі гарні в тебе лінії вийшли, — додав він, стоячи вже біля дверей.

Я не відповіла. Лише дивилася, як він виходить. Як повільно зачиняє двері. 
У квартирі панувала майже вечірня тиша — звуки з телевізора ледь долинали з батьківської кімнати, Настя щось шепотіла собі під ніс, малюючи, у своїй кімнаті.

Я повільно повернулась у вітальню. Аркуш із моїми кривими лініями лежав на журнальному столику. Я сіла навпроти, взяла його до рук.

Смішно. Це ж просто малюнок.

Але я дивилась на кожну лінію, згадуючи, як його рука торкалась моєї, як він мовчав і дихав трохи глибше. Як не дивився на мене — і саме тому я відчула, що щось відчуває.

А може, мені тільки здається? Може, я сама додумала, придумала, приписала?

Я обережно провела пальцем по графітовій лінії. Вона справді була крива. І водночас — дуже моя.

Думки плутались. Хотілось зробити щось — написати йому.

Я встала, взяла той аркуш і сховала до блокнота, який лежав у шухляді. Не для того, щоб забути. А щоб згадати — коли знатиму, що це було.

Потім погасила світло у вітальні, зайшла до своєї кімнати, притулилась лобом до холодного скла вікна. Львів внизу був спокійний. Як і я. Зовні.

Вранці наступного дня у ліцеї було шумно, хтось уже активно сперечався про домашнє, а я просто йшла до свого класу — з напівусмішкою і купою думок, яких не можна було записати ні в жоден зошит.

— Аліно, — гукнула Марічка, щойно я зайшла. Вона була вже на місці, з підборіддям, що спиралось на долоню, і своїм звичним — трохи іронічним, трохи добрим — поглядом. — Ну як ти після “уроку архітектури”?

Я лише скоса глянула на неї й кивнула:

— Нормально. Просто показав кілька речей. Нічого особливого. —

Ооо, та ти вже говориш як справжня таємнича героїня роману, — прошепотіла вона. — “Нічого особливого” — це не коли серце вилітає через ребра.

— Припини, — я закотила очі й сіла. — Все було спокійно. Серйозно.

— Ага, — Марічка хитро усміхнулась. — От цікаво: говорити з хлопцем, який тебе бентежить, це "нічого", а прогулянка з тим, хто запрошує на виставку, — це "непевно, подумаю".

— Не зараз, добре? — я тихо попросила.

Вона кивнула і більше не тиснула.
Я відкрила зошит, хоч урок ще не почався. Просто хотілось зробити вигляд, що я чимось зайнята. Рука машинально виводила якісь фігури на полях — ніби намагалась впорядкувати думки лініями.

— Привіт, — почувся знайомий голос. Назар сів трохи позаду, але, як завжди, звертався до мене напряму. — У мене є ідея на суботу.

Я озирнулася і ледь усміхнулась:

— Ти ще не сказав, куди саме.

— Є один артпростір. Виставка молодих ілюстраторів. Думаю, сподобається. А після — можемо піти в кав’ярню поруч. Там є тістечко з чорною смородиною, воно офіційно входить у топ-5 моїх причин жити.

Я засміялась тихо:

— Звучить переконливо. І солодко.

— Саме так я й живу, — відповів він і підморгнув. Потім додав тихіше, ніби між рядків: — Якщо раптом передумаєш — просто скажи.

Я кивнула. Він повернувся до свого столу, а я втупилася в порожню сторінку зошита.

Дзвінок пролунав, і до класу зайшла вчителька. Ми витягли підручники, а Марічка прошепотіла:

— Ну що, тепер у тебе і “просто поговорили”, і “просто виставка”? Може, час завести список “просто”?

— Помовч і слухай тему, — пробурмотіла я, хоч не стримала усмішки.

І справді — усе ніби було просто. Зовні.

А от всередині — як завжди.

Непросто.

— Слухай, а в тебе є щось чорне, але не нудне? — тихо запитала Марічка, поки ми йшли коридором між уроками.

— Тобто?

— На суботу. У клуб. Юліне день народження.

— А, — я зупинилась біля шафки. — Це вже ця субота?

— Угу. Вона вчора влаштовувала мінірада з найактивнішими. Сказала, що хоче вечір у стилі "танці, світло, блискітки й ніяких книжок".

— Це її слова? — я засміялась.

— Дослівно. І ще додала: «Кого хочу — запрошую. Хто сумний — хай спить удома». І, до речі, тебе вона хоче. Запрошена офіційно.

У цей момент до нас підійшла сама Юля. Гучна, впевнена у собі, з вічним запахом парфумів і блиском в очах.