Розділ 14

Я зачинила двері в свою кімнату. Серце билося якось не в такт, пальці затерпли на блискавці худі, і мозок відчайдушно намагався обрати: втікати чи зробити вигляд, що все нормально.

Артем мене бачив. І Діма. І вони говорили… про мене.

Вмикати світло не хотілося — в темряві простіше не зіштовхуватись із реальністю. Але у вікні відбивався яскравий місяць, і мені здалося, що навіть він дивиться засуджено.

"Навіщо погоджувалась іти з Назаром?" "Чому тобі не все одно, що сказав Артем?".

Я кинулася до письмового столу, дістала блокнот, але не могла написати жодного слова. Ручка вислизала з пальців, думки не складалися в речення. Було тільки відчуття — як після бурі.

Я схопила телефон і, не думаючи, написала:

[Аліна → Марічка]: Можеш зараз зідзвонитись? Дуже терміново.

Відповідь прийшла миттєво:

[Марічка]: Все ок?

[Аліна]: Ні. Дзвони.

Через пів хвилини екран загорівся.

— Алло! — її голос був тривожним і хриплим, ніби вона тільки-но прокинулась. — Що трапилось?

— Я була сьогодні з Назаром. Ну, на зустрічі. Він провів мене до під’їзду.

— Ну логічно. І що?

— Він… майже мене поцілував.

— Оу. (пауза) — І? Що не так?

— Артем і Діма вийшли з під’їзду в цей момент.

— Нііі! Справді?! Як у кіно! І що було далі?

— Вони нас побачили. Назар пішов. Я зайшла в під’їзд. Але — я сіла на ліжко, дивлячись у стелю. — Я їх підслухала. Вони говорили про мене.

— Артем щось сказав?! — голос Марічки став трохи вищим.

— Він сказав, що Назар нормальний. І що, можливо, ми просто не помічаємо, як я виросла.

— О-май-гад. (пауза) — Добре, слухай: завтра ти приходиш до мене з шоколадом. Ми це обговоримо нормально. А поки — видихай. Просто не ускладнюй. Ти не зробила нічого поганого. Назар — норм, вечір був класний. А Артем ну, тут ще буде історія.

— Думаєш?

— Я впевнена. Я ж не просто так твоя подруга.
Зранку в неділю ми по традиції зібралися на сімейний сніданок. На кухні пахло маминою кавою, підсмаженими тостоми і варенням із полуниці. Мама крутилась біля плити, Настя щось підспівувала собі під ніс, а тато гортав новини на телефоні й час від часу коментував: «Ой, що вони знову вигадали…»

Я сіла за стіл останньою, запізно прокинувшись після безсонної ночі.

— Добрий ранок, сонько, — промовила мама з усмішкою. — Зробити тобі чай?

— Так, будь ласка, — я потерла очі й намагалася поводитися природно. Наче вчора нічого особливого не сталося.

Діма вже сидів за столом, ламаючи тост на шматки. Він глянув на мене коротко. Занадто коротко, щоб це було просто випадково. Його погляд затримався на мені ще на секунду, ніби щось оцінював. Але нічого не сказав.

Я опустила очі в чашку.

— Як зустріч? — нарешті запитала мама, наливаючи чай. — Ти ж була з другом?

Я кивнула.

— Було добре. Ми просто прогулялись.

Діма хмикнув. Ніби хотів щось сказати, але стримався. Настя не підозрювала нічого й в цей момент зосереджено мастила джем на третій тост підряд.

— Сьогодні щось плануєш? — спитав тато, відриваючись від телефону.

— Піду до Марічки, — відповіла я, ковтаючи чай. — Вона просила допомогти з проєктом з мистецтва.

— Ви й справді з нею останнім часом нерозлучні, — усміхнулась мама.

— Вона класна, — знизала я плечима. — Мені з нею легко.

— Ну, тоді вдягнись тепліше, щось вітер піднявся, — сказала мама. — І не забудь, що ввечері бабуся дзвонитиме.

Я швидко доїла шматочок тосту, кивнула і піднялася з-за столу. Коли проходила повз Діму, відчула, як він дивиться, але знову нічого не каже.

Я переодягнулася, накинула легку куртку й вийшла. Повітря було свіже, але м’яке.

Я прийшла до Марічки трохи після обіду — з шоколадкою в кишені й важкою головою, сповненою питань.

Вона відчинила у своїх улюблених піжамних штанах з лимонами та з крихтами від печива на светрі.

— Ну, нарешті, — сказала замість привітання. — Заходь. Шоковий стан відкладемо на потім — я вже зробила какао.

Її кімната пахла ваніллю, блокнотами й тією свободою, яку буває важко пояснити словами. Я сіла на підлогу біля килимка, вона подала чашку і всілася навпроти, закутавшись у плед.

— Ну що? — запитала. — Говори все, не стримуйся. У мене для цього навіть спеціальна «подруга-судова лава».

Я глибоко зітхнула.

— Учора все вийшло дуже дивно. З Назаром було добре. Але...

— Але?

— Ну… майже поцілунок. Біля під’їзду. І в цей момент з дому вийшли Діма й Артем.

— Ого… — Марічка підняла брови. — Ну це як з фільму. З категорії: «момент, у який точно не треба було з’являтись».

— Так. І я їх… підслухала.

Марічка різко підняла голову:

— І?

Я швидко переповіла їй усе, що чула: слова Діми про те, що я "ще мала", спокій Артема, його фрази, що я подорослішала, і та тиша, яка зависла після того.

— І ти зараз — як?

— Не знаю, — чесно відповіла я. — Мене ніби одночасно і тягне, і лякає. Назар добрий, цікавий, мені з ним легко. Але…

— Артем. — Марічка видихнула. — Він мовчазний і складний, але все одно як магніт.

— Я просто не розумію, що він думає. І що я сама думаю.

(пауза)

— І ще це… його байдужість. Але не зовсім. Наче він тримається на відстані. Спеціально.

Марічка сьорбнула какао, задумалась.

— Можеш я скажу одну супербанальну річ?

— Давай.

— Ти маєш право не розуміти, що ти відчуваєш. І не мусиш нікому пояснювати, чому ти розгублена. Ти — не у серіалі, Алю. Це життя. І ти жива. 

— Але ж це наче нечесно. З Назаром.

— Поки що ти йому нічого не обіцяла, — сказала вона м’яко. — І він, здається, це розуміє. Просто слухай себе. Без поспіху.

Я сіла глибше в подушку й уперше за день відчула, що можу видихнути.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Завжди, — відповіла вона й підморгнула. — А тепер давай дивитись дурний фільм і піднімати собі настрій.

Ранок понеділка був сірий і трохи дощовий, але без неприємностей. Я звично йшла до ліцею з Настею до повороту поки вона не зустріла свою однокласницю. Вона щось розповідала про нову книгу з української, але я ловила тільки кожне третє слово.