Розділ 13

Тиждень пролетів якось надто буденно.

У ліцеї — контрольні, нові теми, нескінченна хімія. Батьки жили в своєму ритмі: тато щовечора щось друкував на ноутбуці, час від часу голосно зітхаючи, а мама довго зависала в телефоні — то читала відгуки про новий джазовий концерт, то гортала рецепти.

Настя щовечора приходила в мою кімнату зі своєю книжкою і сідала поруч, поки я робила домашку.

— Якщо Т-рекс був хижаком, то чому в нього такі короткі лапи? — спитала якось.

— Ну, ти ж теж не всім, що маєш, їси, — відповіла я, не відриваючись від задачі.

— Дивна логіка, але звучить переконливо, — знизала вона плечима і пішла далі читати на підлозі.

Усе було наче спокійно. Рівно. Без особливих подій.

Я не бачила і нічого не чула про Артема.

Жодного разу — ні вдома, ні десь випадково.

Назар час від часу писав щось легке — посмішки, фото з пса свого сусіда, меми з літератури. Без нав’язливості, більше ніби «привіт, я тут».

І ось — субота.
Ми домовились зустрітись з Назаром о пʼятій біля фонтану.

День був теплий, сонце вже не ховалося за хмарами, і я вперше за кілька місяців вийшла з дому лише в легкій худі, без куртки. Весна в місті пахла цвітом дерев.

Назар чекав біля дерева, з наплічником за плечима і пакунком у руках, загорнутим у папір із малюнком мапи світу.

— Привіт, — усміхнувся він. — Це тобі.

— Що це? — я взяла пакунок.

— Відкрий — дізнаєшся.

Під папером виявилася книга — збірка есеїв про міста, архітектуру і людей, які живуть між будівлями.

— Я бачив її й одразу згадав про тебе. Ти ж казала, що ще не впевнена щодо архітектури. Може, ця книга допоможе не вибрати, а просто краще відчути.

— Це дуже несподівано, — я усміхнулась, провівши пальцем по обкладинці. — Дякую. Я обов’язково прочитаю.

— Супер. Тепер — пішли. Я маю план.

— Куди?

— Є одне місце. Таємне. Майже. Хочеш побачити місто зверху?

Я кивнула, зацікавлена. Ми вирушили вглиб вулиць, знайомих лише частково. Назар вів упевнено, без зайвих слів. Пройшли повз двори з балконами, обійшли пару туристів, звернули на бічну вуличку — і врешті опинилися перед старими дверима з потрісканою фарбою.

— Тут? — запитала я.

— Ага. Тут живе мій дядько. Іноді дозволяє мені з друзями піднятися на дах.

Львів лежав перед нами, ніби розгорнута карта: шпилі, дахи.

— Вау — лише й сказала я.

— Ти перша, кому я це показав не з «нашої» компанії.

— Чому?

— Бо ти дивишся. Не просто бачиш — саме дивишся.

Я не відповіла. Лише подивилась на нього, потім знову на місто.

— Можна сісти? — запитала я.

— Звісно. Я взяв лимонад. І щось солодке.

Ми сіли на плед, який він дістав з наплічника. Слухали, як вітер торкається дахів, як дзвонять трамваї внизу, як день повільно схиляється до вечора.

— У тебе класні ідеї, — сказала я тихо.

— У тебе — класна реакція на них, — відповів Назар.

Ми ще довго сиділи, перемовляючись уривками — ні про що і про все водночас. Назар дістав свій старий плівковий фотоапарат і зробив кілька кадрів: краєвидів, голубів, навіть мене — коли я сміялась з його історії про перший шкільний виступ.

— Можеш стерти? — засміялась я, коли він показав фото.

— Не можу. Це плівка. Все назавжди, — підморгнув Назар. — Як і цей вечір.

Коли сонце почало ховатися за обрій, місто заблищало теплими відблисками — ніби хтось додав фільтр «ностальгія». Назар зібрав речі, і ми повільно спустилися вниз. У дворі він зупинився, на мить задумавшись.

— Знаєш, я радий, що ти погодилася. Мені з тобою легко.

— Мені теж, — відповіла я чесно.

Ми постояли ще кілька секунд. Він хотів щось сказати, але натомість лише легенько доторкнувся до моєї руки — майже невловимо.

— Я тебе проведу?

Ми вийшли на головну вулицю, і Назар наполіг провести мене аж до під’їзду.

— Точно не важко? — запитала я, коли ми звернули на наш затишний провулок.

— Абсолютно, — усміхнувся він. — Та й, чесно, не хочеться ще прощатись.

Ми зупинились біля дверей. Вулиця вже майже спорожніла. Назар дивився на мене уважно, трохи схиливши голову. У цій тиші кожен рух здався надто голосним.

— Я… — почав він і трохи нервово провів рукою по волоссю. — Можна я…?

Його голос знизився, він нахилився ближче. І саме в той момент, коли я відчула, як серце почало битися швидше, двері під’їзду клацнули, відчиняючись.

— Ну блін, ти завжди забуваєш щось в машині, — пролунав знайомий голос Артема.

Я завмерла. Назар теж зупинився, не встигнувши завершити рух. Із дверей вийшли Діма та Артем. Вони обоє замовкли, побачивши нас.

Моя рука все ще була на ремінці сумки. Назар стояв дуже близько. Надто близько.

— О, привіт, — першим озвався Діма, підозріло поглядаючи на нас.

Артем не сказав нічого. Просто перевів погляд із Назара на мене. І назад. Його обличчя було нейтральне, трохи втомлене. Можливо, це просто світло так падало, але мені здалося, що в його очах блиснуло щось схоже на… здивування?

Артем мовчки пройшов повз. Та відкрив дверцята машини і щось витяг з неї.

Я затрималась на сходах, зробивши вигляд, що шукаю ключі в сумці. Назар стояв трохи далі, не знаючи, чи ще щось сказати.

— Дякую за вечір, — тихо промовила я.

— Завжди, — відповів він і зник за рогом.

Я зайшла до під’їзду. В голові все ще звучав уривок того моменту, коли все могло стати зовсім іншим. Але не стало.

Артем із Дімою вже піднімалися сходами вище, я чула їхні кроки.
Я хотіла випити трохи води тому пішла на кухні, коли вже взялася за дверну ручку, почула їх. Артем і Діма стояли трохи осторонь. Я спинилася інстинктивно — не те щоб навмисно хотіла щось підслухати, але голос Діми долинув до мене раніше, ніж я встигла подати звук.

— Почекай… це Назар щойно намагався її поцілувати? — сказав Діма і засміявся. — Скажи, мені здалося.

— Ні, не здалося, — почувся спокійний, майже байдужий голос Артема.

— Та їй же шістнадцять! — Діма продовжував у звичному, братсько-іронічному тоні. — Вона ще мала, серйозно. Учора ще мультики вмикала, а сьогодні Аля вже біля під’їзду з хлопцем.