Розділ 12

Ми повертались до міста втомлені, трохи мовчазні. Зігріті сонцем, наповнені сміхом і фотографіями, але всередині — кожен у своїй тиші.

Артем за кермом більше не говорив жартів. Просто слухав музику і ловив червоне світло на порожніх вулицях Львова. Я сиділа позаду — ніби все як завжди, але щось у мені змінилось. Тонко, майже непомітно, як після того, як довго тримаєшся на сонці, а потім бачиш: шкіра вже інакша.

Коли я відчинила двері квартири, все здалось незвично спокійним. Батьки вже спали. Настя, певно, ще щось дивилась у себе.

Я швидко переодяглась у м’який домашній костюм і, не вмикаючи світла, завалилась у ліжко. Очі стомлено дивились у стелю, і в голові крутились лише уривки: гірська тиша, запах кави в колибі, неймовірні краєвиди, ігри, розмова з балкона. І погляд Артема — той, який я досі не можу зрозуміти.
Я стояла біля чайника, накидаючи на плечі светр, коли в кухню зайшла Настя — ще сонна, з розтріпаним волоссям і ковдрою, яку вона волочила за собою.

— Ви вчора пізно приїхали? — позіхнула вона, вмощуючись на табурет.

— Дуже. Було темно, коли в’їхали у Львів, — сказала я, наливаючи їй какао, ніби автоматично.

— Ну що, було весело? — спитала вона, ковтаючи перші ковтки, які ще обпікали губи. — У тебе дивне обличчя. Ніби сумна, а ніби й світлишся всередині.

Я здивовано на неї глянула. Настя з кожним тижнем зростала не тільки у зрості — вона дедалі краще читала людей.

— Просто стомилась, — сказала я м’яко. — Ми багато гуляли.

— І з ким ти там найбільше гуляла? — вона примружила очі, ніби навмання стріляючи.

Я скривилася у посмішці:

— З Марічкою. Ми всю гору обговорили й обфоткали.

Всередині ж уже готувалась до нового тижня, до нових уроків, до того, щоб побачити Назара, Марічку.

Коридори були надто яскраві після вихідних — ніби хтось вмикнув світло надто сильно. У класі пахло папером, духами і енергетиками. Все — звично.

Я сіла на своє місце, дістала зошит, намагаючись не думати.

Марічка плюхнулась на стілець поряд, жбурнувши рюкзак під парту.

— Ну, день добрий, туристка. Як адаптація до цивілізації?

— Трохи складно, — зітхнула я. — Вчора ще гори й шашлик, а сьогодні знову правила формули алгебри.

— І жодного Артема з кавою в руках, — підкинула вона з хитрою усмішкою.

Я скосила на неї очі.

— Не починай.

— А я й не починаю. Просто спостерігаю. Дівчина приїхала з поїздки — така тиха, задумлива або просто недоспала?

— Просто не хочу аналізувати кожен погляд, — пробурмотіла я.

— О, це вже цікаво. То були погляди?

— Марічко…

— Добре, добре. Просто скажу, що якщо ти ще хоч раз скажеш, що між вами "нічого", я попрошу Таню надіслати усі фото з поїздки і складу нам офіційну таблицю «нічого» з прикладами з вашої поїздки.

Я пирснула зі сміху. Вона вміла розрядити будь-яку напругу.

— Ну, гаразд, — сказала я. — Може, щось і було. Але я сама не розумію, що.

— Це вже більше схоже на правду, — підморгнула Марічка. — А Назар? Він писав?

— Угу. Хоче в суботу піти кудись. Я ще не вирішила.

— Ох, вибір. Між хлопцем, який робить компліменти твоїм зошитам, і тим, хто дивиться так, ніби заворожує.

— Дякую, мені стало легше, — хмикнула я.

— Завжди будь ласка. А тепер ходімо на другий урок, бо історичка нас знову замінить на картонні фігури.

Ми підвелись, і я відчула, що з цим звичайним понеділком починається щось цікаве.
Увечері вдома я сиділа на підвіконні у своїй кімнаті, загорнута в плед, і спостерігала, як сутінки плавно ковтають вулицю. У повітрі вже було щось весняне — свіже, майже безтурботне. Але в мені було інакше.

Телефон лежав поряд, екран періодично блимає — нові повідомлення в класному чаті, дурні меми. Я відкрила Instagram, потім Telegram, і врешті — діалог із Назаром.

Назар: "Якщо що, пропозиція на суботу ще в силі 🙂"

Я читала це повідомлення вже втретє. Він не тиснув. Не вимагав відповіді. Просто… був. У цьому було щось легке. Щось, чого мені бракувало поруч із Артемом, де все завжди було ніби складніше, заплутаніше.

— Алю, ти вечерятимеш? — вигукнула мама знизу.

— Через п’ять хвилин! — відповіла я і, не відриваючи погляду від екрану, нарешті набрала коротке речення:

Я:
“Гаразд. Можемо піти.”

Я натиснула «відправити» й зітхнула. Наче зробила щось важливе. Не тому, що це вирішувало все — а тому, що зробила вибір. Маленький. Але свій.