Розділ 11

Увечері ми всі зібралися у вітальні, там пахло гірським чаєм, апельсинами й тостами. Камін потріскував, Таня раз у раз підкладала дрова, а Святослав возився з музикою — намагаючись налаштувати колонку так, щоб усім сподобалось.

— То що, граємо? — запитав Діма, обертаючись до нас із дивану.

—Тільки не «Правда чи дія», — втомлено простогнав Свят. — Минулого разу я піввечора їв лимон з корицею.

— То не гра винна, а твій вибір, — підколола Марічка й кивнула мені.

— Ага, — буркнув Артем, тримаючи келих з віскі. — Ідеально було б без питань взагалі.

— Я знаю гру, — озвалась Марічка, — проста, але весела. Гра називається «асоціативне коло».

— Як це? — перепитала Таня, присівши на плед.

— Дуже просто, — пояснила Марічка. — Один каже слово. Наступний — асоціацію до нього. Третій — асоціацію до попереднього. Але якщо ти задумався більше ніж на 3 секунди — випиваєш.

І ще правило: якщо повториш слово, яке вже було — теж п’єш.

— Я за! — підняв келих Діма. — Це як ланцюжок — хто випав, той у тумані.

— Хто перший? — запитала я.

— Починай ти, — сказав Артем. Його погляд ковзнув по мені — звично стримано, але уважно.

Я подумала секунду.

— Добре. Перше слово: “дорога”.

— Машина, — швидко відповіла Марічка.

— Гума, — Таня.

— Дим, — Святослав.

— Вогонь, — Діма.

На мені знову черга.

— Камін.

— Затишок, — сказав Артем.

— Плед, — усміхнулась Марічка.

— Кіт, — Таня.

— Подряпина, — Святослав.

— Кров, — Діма.

Я зам’ялася. Три секунди. Артем встиг уже рахує — «раз, два…»

— Га...лєрка? — випалила я, сама не знаючи, звідки це.

— Що? — захихотіла Марічка. — Глядачка з психоделічного кіно?

— Гаразд, п’ю, — здалась я, відпиваючи трохи вина.

— Гра створена, щоб усі сміялись із Алі, — сказав Діма.

— Але вона все одно виглядає розумнішою за нас усіх, — додала Таня.

Ми грали ще хвилин двадцять. Час затирався між словами, жартами, дрібними дотиками. В якийсь момент я підняла очі — і побачила, що Артем дивиться не на келих, не на вогонь, а на мене. Прямо. Спокійно. Не довго, але достатньо, щоб я відчула: все, що в мені кипить — не зовсім уявне.

— Може, вийдемо на вулицю? — запитав Діма, підводячись. — Повітря свіжого хапнути?

— Йдемо, — сказала Таня. — А то спекотно тут.

Усі почали одягатися. Я взяла худі, натягнула капюшон. Вийшли у двір — вже стемніло, але не було холодно. Весняна гірська ніч — свіжа, густа, тиха.

На ганку Артем залишився позаду. Я йшла повільно, оглядаючись — і раптом відчула, як він зупинився поряд.

— А ти не дуже любиш ці всі ігри, так? — запитав.

— Вони смішні. Але іноді важко бути відкритою — я знизала плечима.

— Ти й так на виду, — сказав він спокійно. — Просто сама цього не помічаєш.

Його голос був тихий. Майже не чутний серед гірської тиші. Але чомусь від нього у мене пробігло по шкірі щось гостре.

Я не знала, що відповісти. Тому просто подивилась на вогники будинку внизу — ті, що виднілися з-поміж дерев.
Я ще стояла з Артемом біля поручнів, коли екран мого телефону тихо блиснув.

Назар:

“Як твій вечір? Ви досі в горах? Бо я знайшов класне місце — може, на наступному тижні разом?”

Я зробила ковток повітря і відчула, як щось усередині смикнулося — не зовсім радість, але й не байдужість. Зазирнула на Артема. Він щось розглядав у темряві, ніби шукав далекі вогні на схилі.

— Я на хвилинку, — кинула я і пішла до кухні, прикриваючи за собою двері балкону.

У кухні було тихо, тільки легкий гул холодильника. Я сперлась на стіл, відкрила повідомлення і почала друкувати відповідь.

Я:

“Так, ми ще тут. Класна ідея :) Можна щось придумати. Я напишу, коли повернусь.”

Коли натиснула «надіслати», то знову відчула, що всередині щось трохи зміщується. Але перш ніж встигла це осмислити — пролунав інший голос.

Артем.
Я вже поверталась туди, але двері лишались трохи прочиненими. І його слова дійшли до мене чітко.

— Привіт, — Артем говорив тихо, але спокійно. — Та все нормально, я просто з друзями зараз, у Карпатах.

(пауза)

— Трохи сумую, але нам тут весело.

(сміється ледь чутно)

— Може, краще ти розкажи, як день минув?

Мені раптом стало незручно. Це був інший Артем — м’який, ніжний. Його інтонація теплішала з кожним словом. Усе вказувало на те, що він комусь важливому подзвонив.

Я завмерла на місці, не знаючи, чи зайти. Ніби випадково дізналась щось, чого мені знати не слід.

— Ні, я радий, що ти подзвонила, — продовжив він. — Справді. Це приємно.

Я повільно вдихнула, вийшла на балкон так, ніби нічого не чула. Він уже поклав телефон у кишеню, але його обличчя ще зберігало ту усмішку — спокійну, трохи замріяно-теплу.

— Ти швидко, — сказав він.

— Назар писав, — відповіла я, ніби буденно.

— Назар… — Артем кивнув. — То що, запрошує тебе знову?

— Можливо, — відповіла я тихо, але більше для себе, ніж для нього.

Хто вона? І чому його голос був таким ніжним?

Але я не запитала. Лише сіла назад на плетене крісло, сховавши руки в рукави.

————

Наступний розділ завтра!