Розділ 10

— Вставай, — хтось легенько торкнув моє плече. Я кліпнула очима. Наді мною схилилась Марічка в пуховику та з чашкою кави. — Субота, сонечко світить. Кажуть, на гору їдемо!

— Скільки часу? — хрипло спитала я, все ще тримаючись за ковдру.

— Дев’ята. І не прикидайся замерзлою слимачкою, ти хотіла в гори!

До десятої всі були в автівках. Вже знайома компанія — хтось ще сонний, хтось гіперактивний. Погода видалась весняною: свіже повітря, сонце сліпило очі.

Ми припаркувались біля витягу. Марічка захоплено бігала з телефоном, Таня пила каву з термоса, Артем обговорював щось із працівником комплексу, як завжди спокійний і трохи відсторонений.

Весна в горах — це окрема поезія. Зелені пагорби, залишки торішнього листя, ще прохолодне повітря і сонце, що вже щипає щоки. Ми мали піднятись на оглядовий майданчик — усі, хто не боїться висоти.

Підйомник повільно тягнув нас угору. Ми з Марічкою сиділи поруч — вітер легенько лоскотав обличчя, а під ногами миготіли ще весняні дерева, засохла трава.

— Ти точно не боїшся висоти? — озвалася Марічка з лукавою усмішкою.

— Я боюсь дурних рішень. Але це не одне з них, — відповіла я, втупившись у далеку лінію обрію.

Вона хмикнула й поглянула на мене з-під каптура.

— Просто цікаво, чому ти раптом вирішила сісти не з деяким архітектором. Він же так загадково мовчав останнім часом.

— Може, я вирішила дати собі спокій, — буркнула я.

— Або просто боялась, що скажеш щось занадто щире, — сказала вона вже серйозніше. — І що? Як воно — відпочивати серцем?

Я знизала плечима.

— Дивно. Трохи боляче. Але спокійно.

Після кількох хвилин мовчання, коли ми вже під’їжджали до вершини, Марічка прошепотіла:

— Але ж ти помітила, що він час від часу на тебе поглядає?

Я скосила очі в її бік.

— Ти ж не можеш мовчати, правда?

— Ну а навіщо? Я ж твоя подруга. Маю підливати вогню, якщо він ще не згас.

— Я хочу… відчувати себе живою поруч із кимось. Щоб мені не треба було прикидатися дорослішою чи сильнішою. А з ним… я не знаю. Це ніби перехід на висоту, де дихається важче, але ти не можеш зупинитись.

— Тобі варто писати книжки, а не контрольні з хімії, — усміхнулась Марічка.
На вершині було прохолодно, але неймовірно красиво. Повітря — свіже, прозоре. Ми трохи пофотографували краєвиди, посміялись, намагалися знайти в далечині Львів (спойлер: не знайшли), і вже коли пальці почали мерзнути — Марічка раптом сказала.

— Як у кіно, — сказала вона, мружачись від сонця, що лилося просто на обличчя. — Не вистачає тільки гарного фіналу. Хоча, знаючи тебе — ти любиш затягнуті драми.

Я склала серветку у формі кораблика. Не від нудьги — від нервів. Просто хотілось щось робити руками.

— Не всі драми — погані, — відповіла я. — І не всі фільми закінчуються поцілунком на даху.

— А у вас, до речі, вже дах був. — сказала вона — Ти навіть усміхалась, коли поверталась.

— Було гарно, — я зробила ковток американо. — Але я не розумію його. Він то близький, то далекий. І я не знаю чи мені це подобається.

— Тобі подобається він, — сказала Марічка спокійно. — Просто ти не хочеш у це вірити.

Я кивнула, не заперечуючи.

— Але знаєш, у чому ще проблема? Він ніби не вільний. Я це відчуваю. В ньому є хтось — навіть якщо не поруч.

— Це твій інстинкт чи сценарій у голові?

Я усміхнулась.

— П’ятдесят на п’ятдесят. Але серйозно — є відчуття, що я просто випадкова сцена в його історії. Гарна сцена, може. Але не більше.

Марічка покрутила ложечку в чашці з какао.

— А може, він сам ще не знає, яка ти сцена. І взагалі, може, сценарій переписується прямо зараз. Ти ж не кіно дивишся — ти в ньому живеш.

Я замислилася.
Коли всі вже піднялися, ми зібрались на відкритій терасі кафе. Сонце пробивалось крізь хмари, світло відбивалося у вікнах, на скляних столиках і у сміхові друзів.

— Нам стіл на десять! — вигукнув Свят, найгучніший із компанії. — І хай все буде гаряче! Борщ, деруни, сирники, глінтвейн — жартую, глінтвейн ще рано!

— А чому? — спокійно запитав Артем, який щойно приєднався, провівши поглядом по всіх, але на мені зупинився ледь довше. — У горах час не рахується так само.

Я відчула, як щось у мені здригається — легенько, але глибоко.

Ми сіли, голоси перетинались, страви замовлялись, і весь стіл наповнився теплом — не тільки від їжі, а від цієї несподіваної спільності, де кожен був своїм, хоча не всі ще добре знали одне одного.

— Цей день уже вартий поїздки, — сказала Марічка, киваючи на краєвид.

Ми ще довго сиділи на терасі, пили чай, сміялись, фотографувались по черзі — спочатку в повному складі, потім по двоє, по троє. У когось навіть зʼявилась ідея зробити "кадр для майбутнього альбому випускників архітектурного факультету", хоча там були й не студенти зовсім.

Коли вітер став прохолоднішим, всі почали збиратись донизу. Витяг ще працював, але людей побільшало — хтось не встигав на останній рейс.

— Діма, сідаєш зі мною? — вигукнув Свят, уже стрибаючи до наступного крісла витягу.

— Йду! — відповів брат і підморгнув мені. — Спускайтесь з Марічкою.

— Аліно! — Таня махнула. — Ходімо з нами, буде місце.

— Та я з вами! — крикнула Марічка у відповідь, вже бігла до неї, не дочекавшись мене. — Зустрінемось внизу!

Я ще залишилась — фотографувала краєвид. Лінія хребтів танула у світлі, як начерк олівцем на сторінці мого ще порожнього блокнота. Я зробила кілька кадрів — один просто неба, інший — з крайчиком дерев'яного даху кафе в кутку.

— Зачекай... — почувся знайомий голос позаду. — Зараз.

Я озирнулась. Артем стояв трохи далі, повернутий до мене боком, і говорив телефоном. Його голос був спокійний, але трохи втомлений. Той тон, яким розмовляють із кимось, хто щось від тебе чекає.

— Ні, сьогодні вже ні. Ми в Карпатах, я ж казав. Так, із Дімою. Повернемось у понеділок. Гаразд. Добре. Я потім подзвоню.

Він закінчив розмову, на секунду залишився мовчки дивитись у телефон, а тоді підняв голову — і наші погляди зустрілись.