Розділ 9

На дерев’яній терасі було світло й тихо. Гірлянди мерехтіли теплим жовтим, вогонь потріскував у переносному каміні, а келихи на столі виблискували у світлі.

У когось — червоне сухе. У когось — віскі на лід. У мене — легке рожеве, що пахло літом.

На столі: шашлик, овочі-гриль, салати, сир, печиво, нарізки. Просте — але з любов’ю.

— Ну що, настав час тостів, — оголосила Аня. — Я перша.

Вона підняла свій келих.

— За Діму. За того, хто не тільки класний друг, а ще й єдиний, хто витримав мої три нервові зриви у минулому році. Твоє терпіння — легендарне. Не змінюйся. Ну хіба трохи схудни — а то скоро не влізеш у свої принципи!

Сміх.

Діма склав руки на грудях і театрально вклонився.

— Вдячний. Особливо за щирість.

— За Діму! — вигукнули всі.

Артем підняв келих віскі:

— За справжніх. Тих, хто не вдає. І хто завжди залишає місце за столом — навіть якщо ти запізнився. Діма — саме такий.

— За справжність! — додала Аня.

Наступною встала я.

Пальці тримали келих, але всередині все легенько тремтіло. Я глянула на брата, на цей вечір, на людей навколо. І сказала:

— Я знаю, що ми рідко говоримо про важливе вголос. Але сьогодні — виняток.

Я глянула прямо на нього:

— Дімо, ти завжди був для мене не просто братом, а частиною мого “я”. Ти той, хто першим показав мені, як виглядає пристрасть до справи. Ти той, хто ніколи не сміявся з моїх мрій.

Я зробила паузу, вдихнула.

— І навіть коли ми не поруч — я завжди знаю: якщо впаду, ти підставиш плече.

Я підняла келих:

— За тебе. За доброго, впертого, іноді безтолкового, але завжди справжнього. Щоб ти не забував, скільки в тобі сили — навіть тоді, коли сам про це сумніваєшся.

Запала тиша. І ця тиша — не ніяковість, а щось світле, як обійми без дотиків.

— Аліно… — Діма ковтнув повітря й усміхнувся, — я тебе теж.

Келихи піднялись.

— За тебе, брате, — прошепотіла я.

Ми випили.

А потім почався сміх, жарти, ще тости — вже веселіші. Але цей момент я зберегла у собі: простий, щирий.
Ми довго сиділи на терасі, допиваючи вино й сміючись із жартів, які з кожною хвилиною ставали дедалі безглуздішими. Повітря прохололо, небо темніло, й над горами з'явився перший місяць.

— Ходімо всередину, поки не змерзли, — запропонував Діма, потираючи плечі.

Ми зібрали келихи, ковдри, і всі гуртом перемістились у вітальню котеджу. Там було тепло, пахло деревом, вином і запеченою картоплею, яку хтось залишив на столі після вечері. Світло ламп було kм’яке, трохи жовтувате — створювало відчуття, ніби ми всі в затишній капсулі, відрізаній від решти світу.

Ми розмістилися хто як: Марічка на дивані поруч зі мною, Таня з Дімою — на килимі біля каміна. Артем сів у крісло, зручно закинувши ногу на ногу. Келихи ще дзвеніли, руки тягнулися до винограду й шоколаду, який хтось поклав на стіл.

— Пропоную класику, — мовила Таня, посміхаючись, — «Я ніколи не…».

— Почалось, — хмикнув Діма. — Але я за.

— Без надто особистого, ок? — уточнила Марічка, дивлячись на мене. Я кивнула.

— Я ніколи не засинала під час онлайн-уроку, — кинула Таня першу фразу.

Декілька рук потягнулися до келихів.

— Я ніколи не ховав оцінки від батьків, — сказав Діма.

Цього разу пили майже всі.

Я спробувала не зосереджуватись на тому, що поруч сидить Артем, але це було складніше, ніж я думала.

— Я ніколи не думала втекти зі школи прямо з першого уроку, — пожартувала Марічка.

— І ти не пила? — я здивовано глянула на неї.

— Я слухняна! — гордо сказала вона.

Настав мій хід.

— Я ніколи не уявляла, як виглядатиме мій ідеальний дім.

Тиша. Потім хтось ковтнув — Діма. Потім Артем. Я трохи напружилась, але не показала виду.

— Ти ж архітектор, — сказала я Артемові. — У тебе, мабуть, є ідеальний проєкт у голові.

— Є, — коротко відповів він. — Але ідеали змінюються. Все залежить від людей, які мають бути всередині.

Я кивнула, ніби це звичайна відповідь, хоча в грудях щось стислося. Чи мав він когось на увазі?

— Я ніколи не їв моркву з шоколадом, — зруйнувала тишу Таня. Ми всі розсміялися.

Гра тривала ще кілька раундів, але я вже не так уважно слухала. Погляд то і справа ковзав до Артема — його усмішки, того, як він тримав келих, як іноді вдивлявся у вогонь, ніби десь далеко.

Можливо, мені здавалося. А, можливо, я просто хотіла щось побачити там, де його не було.

Після кількох раундів гри усі почали розслаблятись. Таня вже напівспала з телефоном у руках, хтось сміявся на кухні, а я відчувала, що мені потрібне повітря. Не метафоричне — справжнє. Таке, яким дихаєш глибоко і довго.

Я вийшла на балкон, сперлася на поручень. Повітря було свіже, з ледь вловимим запахом весняної землі, вогкості й диму від мангалу, що ще не зовсім згас.

— Не заснула? — пролунав за спиною знайомий голос.

Я обернулася. Артем. У темному светрі, з келихом віскі в руці. Його силует розчинявся у світлі з кімнати, а погляд — як завжди, трохи надто уважний.

— Ні, просто хотілось тиші, — відповіла я.

— Тоді я не заважатиму, — сказав він, але все ж вийшов і став поруч.

Ми стояли мовчки. Десь унизу тріскала гілка, хтось сміявся з гірки неподалік. Вітер ледь колихав пасма мого волосся.

— Здається, весна тут пахне сильніше, — сказав він, трохи прислухаючись до себе.

— Бо ти її відчуваєш, — відповіла я.

— А ти? Відчуваєш?

— Тільки коли виходжу з кімнати, — усміхнулася я. — Із голови складно вибратись.

Він зробив ковток зі свого келиха. Рух був повільний, спокійний. Потім поставив келих на перила й подивився на мене.

— Знаєш, мені іноді здається, що ти набагато старша за свій вік.

— Це комплімент чи попередження? — я підняла брову.

— Це спостереження, — відповів він. — У тобі є тиша. Така, яка не лякає. Навпаки — притягує.

Мені хотілося відповісти, але слова застрягли десь між горлом і серцем. Тому я просто подивилася на його профіль. І на мить здалося, що він теж бореться зі словами.