Розділ 7

У понеділок зранку на кухні пахло вівсянкою й корицею — мій улюблений запах, коли я не спізнююсь.

Настя сиділа за столом у своїй улюбленій світлій кофті і намащувала мед на грінку так, ніби це було її головне завдання на день.

— У тебе сьогодні контрольна? — запитала вона між двома ковтками какао.

— Ні. Просто понеділок, — відповіла я, поправляючи волосся перед дзеркалом. — А це, як відомо, вже випробування.

— Тоді чому ти так вдяглась, ніби тобі вручатимуть Оскар?

— Настю...

— Ну, серйозно. І зачіска, і сережки. А ще — ти усміхнулась сьогодні зранку. Це дуже підозріло.

— Просто хороший настрій, — знизала я плечима. — Може, весна впливає.

— А може хтось інший?

Я завмерла на мить.

— Що?

— Нічого. Просто я спостерігаю. У мене хороша пам’ять. П’ять днів тому ти сказала “ну, може, поїду з Марічкою”, а тепер раптом — “я їду”. І відтоді в тебе щось в очах блимає. Така тривожно-піднесена рішучість.

Я скривилась.

— Тобі не здається, що ти читаєш занадто багато книг?

— А тобі не здається, що я живу з тобою в одній квартирі? І бачу, як ти зависаєш над телефоном, дивишся в стелю і зітхаєш, ніби в тебе два любовні романи в голові одночасно?

— Настю, — я глибоко вдихнула, — тобі десять.

— І що? У нашій школі вже четверо однокласниць в стосунках. А я — майстерка дедукції. Тому просто скажу: якщо це той, про кого я думаю — він красивий. Але трохи загадковий. Тримай дистанцію. Бо потім плакатимеш у мене на плечі, а я не витримаю стільки драми. Мені ще турецькі серіали дивитися.

Я не знала, що сказати, тому просто кивнула і засміялась.

— Добре. Дякую за попередження, Шерлок. Ти — мій захист від романтичного краху.

Настя усміхнулась так гордо, ніби щойно врятувала мене від життєвої катастрофи.

— То що, ти готова до школи? — спитала вона, стрибаючи з табуретки.

— Здається, так.

— Тоді вперед до знань!

Ми зібралися та разом пішли до школи, по подорозі обговорюючи, що краще подарувати брату на день народження.
 

Щойно я переступила поріг школи й одразу відчула знайому хвилю шуму, запахів їдальні та парфумів, які змішувались у несамовиту симфонію буденного хаосу.

Марічка вже чекала біля нашого класу, спершись на підвіконня й листаючи щось у телефоні.

— Привіт, туристко, — підморгнула вона, коли я підійшла. — Погода в горах перевіряла?

— Ще ні, але валізу мама вже наполовину зібрала.

— Вона бачить, що в тобі щось “кипить”, — хмикнула Марічка. — І це точно не температура.

— Ти сьогодні надто уважна.

— Я сьогодні в гуморі. А ще — підготувала новий плейлист на поїздку. Там п’ятнадцять треків “тиха паніка всередині, але на обличчі спокій”.

Я розсміялась.

— Ідеально. Саме в такому ритмі я й живу останнім часом.

— А Назар знає, що ми їдемо?

— Не думаю, — сказала я обережно. — Я не оголошувала це по шкільній радіогазеті.

— А дарма, — вона підняла брови. — Він сьогодні виглядає як той, хто ось-ось зізнається в коханні під час вивчення літератури 20-х років.

Після літератури я повільно складала зошити в рюкзак. У голові крутилось усе водночас — тексти, збір речей, думки про поїздку.

— Аліно.

Я підвела очі. Назар стояв поруч, тримаючи свій зошит й дивлячись на мене уважно.

— Слухай, я подумав... Можливо, якщо ти вільна на вихідних, ми могли б кудись сходити. Є нова виставка у центрі. І кав’ярня поряд хороша.

Він говорив спокійно. Але я відчула, як у мені щось завмерло.

Я не хотіла його образити. Він — добрий. Розумний. Простий у спілкуванні.

— Назаре, я…— я зробила вдих. — Я їду. У Карпати. З братом і друзями. На кілька днів.

— А... — він кивнув. — Це надовго?

— До понеділка.

— З друзями? — легкий нахил брови.

— Із Марічкою, Дімою і його друзями— сказала я,

Назар на мить притих. Нічого не сказав. Але я побачила, як щось у його погляді змінилось. Не злість. Просто трохи менше світла.

— Зрозуміло. Ну, добре. Тоді іншим разом — він усміхнувся, але вже не так, як завжди.

— Саме так, — сказала я, хоча сама не вірила в ці слова.

Він пішов.

Мама ходила по квартирі з тією самою напруженою енергією, з якою збирали людей у довгі експедиції.

— Візьми ще один светр. В горах буває обманливо тепло вдень, а вночі — зима, — вона запихала речі у мій рюкзак.

— Я беру. Мамо, чесно, у мене вже там міні-шафа.

Настя сиділа на підлозі й складала мої навушники у футляр.

— Я все одно не розумію, чому всі так втікають в гори, — пробурмотіла вона. — У Львові теж є повітря.

— У горах інше повітря, — відповіла я.

Коли ми вийшли на подвірʼя там вже стояло дві машини.
Діма спирався на капот, готуючи навігатор. Артем перевіряв багажник, і виглядав напрочуд спокійним.

Марічка набирала мені повідомлення, хоча ми стояли за кілька метрів одне від одного:

Марічка:

Молю, тільки не дай собі сісти в машину з Артемом і мовчати 3 години. Інакше я тебе здам в гірську школу виживання.

Аліна:

Я думала просто заснути з навушниками. Це рахується як втеча?

Марічка:

Це рахується як “я боюсь почуттів і тому роблю вигляд, що їх нема”.

Схоже на тебе, до речі.

Я не встигла відповісти, бо підійшов Діма.

— Так, у нас в одній машині — я, Артем, ти й Марічка. Інші поїдуть з Юрою. Все ок?

— Звісно, — видихнула я.

Я сіла позаду, біля вікна. Поруч — Марічка. Попереду — Діма і Артем. Музика в салоні була тихою — щось акустичне, спокійне.

Артем за кермом. Їде впевнено, не поспішно. Його профіль чітко окреслений в ранковому світлі. Я намагаюсь дивитися у вікно — але погляд весь час повертається до нього.

Музика грала ледь чутно — щось інструментальне, спокійне.

— Мені здається, ви кожного разу граєте цю саму підбірку, — кинула Марічка, заплющуючи очі.

— Музика має заспокоювати, а не заважати, — відповів Діма, налаштовуючи навігатор.