Розділ 6

На кухні пахло варениками і запеченим перцем. Мама встигла приготувати щось "на всіх", хоча "всі" не завжди були вдома. Настя крутилась між холодильником і стільцем, тримаючи яблуко в одній руці, а з іншої постійно падав телефон.

— Ану, припини тикати в екран, поки не поїла, — сказала мама з усмішкою, накладаючи сметану. — Ти вже як Діма — приходиш, коли страва холодна.

— Я хоча б приходжу, — озвалась Настя з викликом. — Можеш гордитись.

У цю мить в коридорі клацнув замок.

— О, нарешті, — зітхнула мама. — Рекорд: лише на годину пізніше, ніж обіцяв.

Діма зайшов до кухні з тим втомленим, але задоволеним обличчям, яке мають тільки хлопці після дня, де було трохи архітектури, трохи друзів і зовсім трохи сну.

— Привіт. Їсти ще є? Бо я вже бачив сон, де мене обіймала котлета.

— Не переоцінюй свою харизму, — буркнула Настя, але подала тарілку.

— Як зустріч? — спитала мама, наливаючи чай.

— Класно. Ми з Артемом подивились кілька проєктів. До речі, поки не забув сказати, вирішив після свого дня народження махнути з друзями в гори.

— З друзями? — кинула мама. Тон у неї був рівний, але я знала цей погляд. Вона вже уявляла, як пакує аптечку і кладе канапки у контейнер.

— Так. Нас там буде шестеро. — він махнув ложкою. — Все буде добре, не хвилюйся.

— Не хвилююся, — сказала мама. — Просто твоя валіза точно подорожує частіше за тебе.

Настя хихикнула:

— Мамо, ти що, підробляєш стендап-коміком?

— Така думка була, але поки обмежуюсь дітьми.

— Візьми з собою Аліну.

— Що? — ми сказали в унісон з Дімою.

— Ну, а що? Ви брат і сестра. Хоч раз проведіть щось разом. І не вдома. Тобі не шкодить, — кинула вона Дімі, — а їй — буде тільки на користь.

— Мамо… — простогнала я, але не надто переконливо.

— Це не обов’язково, — сказав Діма, але якось обережно. — Якщо хочеш — їдь. Я не проти.

Я кивнула, мовби не надаючи значення.

Але десь глибоко в грудях щось вже ворушилось. Артем буде там. І я це знала.

— Якщо Марічка поїде — тоді можливо, — вичавила я. — Сама — ні.

— Напишеш їй зараз, — мама махнула рукою. — Вона твоє дзеркало, я впевнена, вона вже відчуває, що час пакувати рюкзак.

— Чай доп’ю — і напишу, — сказала я, сховавшись за чашкою.

— А ти як? — спитав Діма, кивнувши в мій бік. — Що нового?

— Та нічого особливого, — відповіла я. — Блокнот купила.

— Блокнот — це вже серйозно, — усміхнувся він. — Тепер точно можна писати роман. Тільки не про мене, прошу.

— Може, і напишу, — кинула я.

"Головна героїня мовчить, бо не може зізнатися навіть собі." — подумала я. Але не сказала.

Мама розклала вареники по тарілках. Настя муркотіла собі щось під ніс і наминала вареники з такою пристрастю, ніби їла перший раз за день.

— От і добре, що ми всі вдома. Хоч на годинку. Як справжня родина, — сказала мама й глянула на тата, і

її голос став трохи м’якшим, теплішим.

Мені раптом стало затісно. Не фізично. У грудях. Там, де спогади, образи і нові почуття зіштовхуються і нічого не просять.

Я допила чай, встала і пробурмотіла:

— Я ще трошки повчу хімію.

— В неділю ввечері? Ти точно моя сестра? — встиг кинути Діма. Я усміхнулась, але вже йшла в кімнату.

У себе в кімнаті я скинула худі на стілець, сіла на ліжко й дістала той самий блокнот.

Він був важкий — не через обкладинку. Через те, що в ньому мало з’явитись. Те, що я нікому не могла сказати.

Відкрила першу сторінку. Чисту.

Записала:

"1. Просто для себе.

Щоб зрозуміти, де я гублюсь. І кого там зустрічаю."

На мить завмерла. А потім дописала:

"Може, я ще не знаю, що це. Але точно знаю — я не така, як була тиждень тому. Щось у мені змінилось. І це вже не просто цікавість.

Може, я не маю на це права. Може, я вигадую. Але…

Я більше не можу вдавати, що не чую серце. Воно не замовкає."

Я перегорнула сторінку. І закрила блокнот. Досить на сьогодні.

Я відкрила чат із Марічкою й зависла над клавіатурою. Написала. Стерла. Написала знову:

Аліна:

Гіпотетично. Якщо я скажу, що ми їдемо в Карпати з нагоди Діминого ДН, і там буде Артем, і я трохи не знаю, як з цим жити — ти поїдеш зі мною?

Відповідь з’явилась майже миттєво:

Марічка:

Ти могла б і не писати “гіпотетично”. Я вже пакую свої речі. Коли виїзд?

Аліна:

Через пʼять днів. Буде вся та архітектурна мафія. Я ще не сказала “так”, але...

Марічка:

“Але я вже уявляю, як випадково сковзну на камені і впаду прямо на його коліна”?

Аліна:

Ні. Я уявляю, як сиджу на іншому боці вогнища й роблю вигляд, що мені байдуже.

Марічка:

Улюблена стратегія всіх закоханих. Працює, як швейцарський годинник... у грозу.

Аліна:

Я не закохана.

Марічка:

Ага. А я монахиня-альпіністка.

Я не стрималась і засміялась вголос.

Аліна:

Я не хочу, щоб це стало великим. Це поки що незрозуміле.

Марічка:

То давай його переживемо разом. Візьму термос, чай, плитку шоколаду і бойовий дух. Якщо що — закрию тебе від нього спальником.

Аліна:

Марічка, ти найкраща.

Марічка:

Знаю.

Я точно беру нові штани для фоток у горах. І якщо Артем подивиться на тебе так, як ти на нього — я це зафіксую.

Чітко. В кадр.

———

Не планувала викладати новий розділ на вихідних, але якщо підтримаєте вподобайкою постараюся порадувати 🩷