Розділ 5

— Ти знову принесла свій плед? — здивувалась я, коли відчинила двері й побачила Марічку з великим фіолетовим згортком у руках.

— Він приносить мені психологічну стабільність, — відповіла вона, скидаючи взуття. — І пахне ваніллю.

Ми інколи влаштовували затишні вихідні й збиралися у мене в кімнаті. Я запарила чай, принесла щось солодке, і ми завалилися на підлогу з подушками. Улюблена музика грала на фоні.

— Ну, давай, розповідай, — затягнула вона, як тільки дісталася до печива. — Кафе. Назар. Штрудель. Артем.

— Артем? — я зіщулилась. — Причому тут Артем?

— Просто перевірка на пульс, — підморгнула вона. — Ну, давай. Як пройшло побачення?

— Це не було побаченням.

— Ага. А штрудель і нічні розмови — то просто естетичне харчування?

Я пирхнула й втупилась у чай.

— Назар був дуже... нормальний. Приємний. Ми говорили, сміялися. Мені було добре.

— Але?

— Але... не знаю. Це не те, що я чекаю.

— А що ти чекаєш? — Марічка нахилилась ближче, глянувши уважно. — Шторму? Метеликів? Чи, може, конкретного чоловіка, ім’я якого ти старанно не вимовляєш?

Я кинула в неї подушку.

— Не вигадуй.

— Слухай, Алю, я тебе знаю не перший рік. Я бачила, як ти реагуєш на різних хлопців. І ще ніколи — на жодного— ти не дивилась так, як на... ну, ти зрозуміла.

— Я на нього навіть не дивлюсь.

— Саме тому твоя шия червоніє, коли я просто кажу «Артем»?

Я відвернулась, сховавши обличчя у подушку.

— Це просто збіг.

— Ага. Як і те, що він підкинув тебе після кафе, правда?

— Ти що, читаєш мої думки?

— Ні. Просто підозріло багато деталей у твоїй «звичайній вечірній поїздці додому». І очі в тебе світилися, коли ти згадувала його ім’я. Навіть якщо ти цього не помітила.

Я мовчала.

— Слухай, — Марічка вже говорила спокійніше, — я не кажу, що це має бути «щось». Просто визнай, що ти не байдужа. Навіть якщо ще не вирішила — до кого саме.

— Я заплуталась, — прошепотіла я. — І не хочу, щоб хтось постраждав.

— Тоді поки що — просто дихай. І дивись на тих, хто справді тебе бачить.

— Ти — небезпечна з цим ванільним пледом, знаєш?

— Я просто талановита подруга. І, можливо, трохи відьма. Але хороша.

Марічка перекусила ще шматочок печива й уважно подивилася на мене.

— Гаразд. Не буду змушувати тебе визнавати те, до чого ти ще не дійшла. Але можна ще одне питання?

— Лише якщо без психологічних пасток.

— Обіцяю, все буде лайтово. Отже… — вона сіла зручніше, з театральним виглядом, — якщо б тобі сьогодні довелось опинитись у машині з Назаром і Артемом одночасно. Хто з них швидше зчитав би твій настрій — без слів?

Я мовчала. Справді задумалась.

— Бачиш? Навіть не жартую зараз. Ти не вибираєш між двома хлопцями. Ти — вибираєш між двома версіями себе.

Я ледь усміхнулась, але потім серйозно подивилась на неї:

— Ти колись відчувала, що хтось ніби частина твого життя, але ти не мала на це права? Що він — десь поза межами того, що тобі дозволено мріяти?

Марічка помовчала. А потім тихо сказала:

— Так. Але знаєш що? Це ніколи не зупиняє серце.

Я дивилась на неї й відчувала, як щось усередині починає кришитися. Не повністю — але вперше я дозволила собі подумати: а що, як я таки давно знаю відповідь?

Марічка потягнулась до телефону.

— Знаєш, що нам треба?

— Літературна терапія?

— Майже. Стара добра пісня для розбитих дівчат, — вона знайшла плейлист і включила щось повільне, з голосом, що трохи хрипів.

— Це звучить як мій настрій, — сказала я, сміючись.

— В такому разі — я заслужила ще одне печиво, а ти — трохи чесності з собою.

І ми мовчали під цю музику. Не аналізували. Просто були. А іноді — цього достатньо, щоб зробити крок ближче до себе.

В неділю удень я вийшла з дому просто так. Без планів. Просто захотілось прогулятись, купити новий блокнот — той, із цупким папером, що так приємно шурхотить під ручкою.

Книгарня на розі була майже порожня. Всередині пахло кавою, новими сторінками й пилом — найкраща формула затишку.

Я блукала між полицями, розглядаючи обкладинки, пробуючи на дотик різні паперові текстури. І саме в цей момент почула голос:

— Ти теж іноді ховаєшся тут від світу?

Я обернулась. Артем.

Стояв у джинсах і простій сірій футболці, тримав у руках якийсь архітектурний альбом. І усміхався — нешироко, але якось… по-справжньому.

— Я… не ховаюсь. Просто люблю запах книжок, — відповіла я.

— Це поважна причина, — він підійшов ближче. — Я теж люблю. Тут тихо, і люди менше прикидаються кимось.

— Діма з тобою? — спитала я, намагаючись не виглядати збентеженою.

— Повинен підійти. Ми маємо глянути деякі матеріали. Тема складна — модернізм у старому місті. Хочеш глянути?

Він простягнув мені альбом. Я взяла — обережно, як щось дуже особисте. Листала сторінки, де зображення старих будівель поєднувались із сучасними лініями.

— Це красиво. І трохи сумно, — сказала я.

— Сумно?

— Бо так багато чогось справжнього… зникає. Його змінюють на щось глянцеве.

— Ти це дуже добре сказала, — він дивився на мене уважно. — Можна вкрасти фразу?

— Тільки з посиланням на автора.

Артем усміхнувся. І ця усмішка змусила щось усередині затремтіти. Не від слів. Від того, як він дивився.

Я відчула, як мої пальці стискають обкладинку. Хотілось щось запитати. Щось важливе. Але що саме — я не знала.

— А як ти? — спитала замість цього. — Встигаєш усе? І навчання, і роботу?

— Іноді встигаю. А іноді — вдаю, що встигаю. — він усміхнувся, але погляд на мить став відстороненим. — Втомлює, якщо чесно. Але мені це подобається. В архітектурі є щось чесне. Вона або стоїть, або падає.

І саме в цю мить двері книгарні відчинились. Зайшов Діма — розкуйовджене волосся, пара рулонів у руках.

— О, Аля! — усміхнувся. — І ти тут? Тоді ми офіційно зриваємо книгарню, якщо нас уже троє.