Розділ 4

— Ти не бачила мою шапку? — Настя з’явилась у дверях ванної, заплутана в рукавах худі й заплутаніша у своєму ранковому настрої.
— Вона в передпокої, під твоїм рюкзаком, — відповіла я, зав’язуючи волосся у хвіст.
Настя поглянула на мене, трохи нахмурившись:
— До речі... А ти куди так причепурилася?
— Та просто.
— Просто? — перепитала вона, повільно ковтаючи какао. — Ще вчора ти нарікала на школу й казала, що всі там однакові. А сьогодні — макіяж, зачіска, сережки. Ти навіть шию пудрою припудрила!
Я зупинилася на мить, глянувши на своє відображення в дзеркалі. Хотіла сказати щось у стилі: "А що, не можна просто мати гарний вигляд?"
Але замість того — просто знизала плечима.
— Іноді хочеться відчути себе трохи інакшою, — сказала я.
— Тебе неможливо вивести на чисту воду, — Настя склала руки на грудях, але посміхнулася. 

У ліцеї було шумно й звично. Я прослизнула в клас, і мене одразу зустріла поглядом Марічка.
— Дивись-но, хто знову в образі “тиха естетка з глибоким поглядом”, — прошепотіла вона.
— Доброго ранку, Маріє, — пробурмотіла я й сіла.
— Не бійся, я не буду питати, чого ти знову не відписала вчора в чаті. Все одно знаю відповідь.
— Ага? Яка?
— Думками ти десь зовсім не тут. І ні, не на темі контрольної.
Я хотіла щось відповісти, але в клас зайшов однокласник Назар. Його присутність не була гучною, але відчутною. Чітка постава, сорочка, запах м’якого парфуму — він не виглядав як "школяр". Більше — як студент, який випадково затримався в ліцеї.
— Привіт, Аліно, — сказав він, підходячи. Його голос був глибший, без фальшу. — Ти ж маєш нотатки з літератури?
— Маю, — кивнула я.
— Даси? Обіцяю повернути в ідеальному стані. Навіть краще, ніж забрав.
Я протягнула йому зошит. Назар уважно відкрив його, пробіг поглядом перші сторінки й сів поруч.
— Знаєш, твої записи — як коротка проза. Лаконічно, чисто, виразно.
— Комплімент моєму почерку?
— Комплімент автору.
Я не знала, що відповісти. Ці слова не були фліртом, у звичному розумінні. Вони звучали впевнено, але стримано. Мене це збивало з пантелику.
Він закрив зошит і поклав на парту.
— У мене є квитки на  виставку — урбаністична фотографія. Після уроків. Думаю буде класно. 
Я на мить задумалась. Слова Артема крутилися в голові, хоча він не обіцяв мені виставки, кави чи приємного вечора. Він взагалі нічого не обіцяв.
— Це не побачення, якщо ти про це, — додав Назар м’яко. — Просто пропозиція.
— Побачимо, — сказала я обережно.
Він усміхнувся коротко й пішов. А я сиділа, відчуваючи, як всередині щось зсувається: ніби частинка мого життя намагається перейти в інший режим — більш зрілий, але не той, до якого тягнеться серце.
Коли Назар відійшов до свого місця, я повільно перевела подих. Але, звісно, не минуло й хвилини, як зліва завмер знайомий погляд.
— Так-так — протягнула Марічка з тією своєю фірмовою напівусмішкою. — Назар пропонує виставки, а ти сидиш тут, ніби тебе покликали фарбувати паркан у суботу.
— Він просто запропонував, — відповіла я буденно.
— Ага. Просто запропонував. Просто тобі. Просто на виставку.
Я пирхнула.
— І що ти скажеш? — запитала вона вже трохи м’якше. — Хочеш іти?
— Не знаю — я зітхнула. — Мені здається, я не хочу давати йому надію.
— А хіба це про надію? — Марічка нахилилася ближче. — Це просто прогулянка. Просто змінити повітря, трохи відчути себе... я не знаю, нормальною. Не тією дівчиною, яка постійно думає про одного хлопця, який...
— Я не думаю про когось, — перебила я її трохи різко.
Вона підняла брови.
— Добре. Тоді скажу так: якщо Назар — хоча б трохи приємний для тебе, і якщо в тобі хоч крапля цікавості, — іди. Бо гірше, ніж залишатися вдома й малювати фантомного ідеального хлопця в голові — бути вдома самій із цим фантомом.
— Ти драматизуєш.
— А ти — заплутана. І я тебе обожнюю, але саме тому мушу сказати: піди.
— Подумаю, — прошепотіла я.
— О, вона подумає! — театрально прошепотіла Марічка, ніби я — королева на троні. — Сподіваюся, Назар витримає цю інтригу до третього уроку.
Я засміялася вперше за цей ранок — щиро. І, можливо, саме це змусило мене трохи нахилити терези у бік «так».
 

Місто ввечері виглядало інакше. Світло ліхтарів танцювало на мокрому асфальті, вітрини кидали відблиски на тротуар, а повітря пахло весною й легким дощем.
Ми з Назаром йшли мовчки. Мені подобалося це мовчання — не ніякове, не вимушене. Просто спокійне.
— Вперше йдеш на виставку? — запитав він, коли ми наближалися до галереї.
— Так, — відповіла я. — Не впевнена, що зрозумію, але спробую не виглядати повною профанкою.
— Зате в тебе буде найкращий гід, — усміхнувся він, натякаючи на себе. — Я вже тут був — у вересні. Але ця виставка інша.
Усередині було майже порожньо. Біло-сірі стіни, великі чорно-білі фотографії. Місто, тіні, структура, симетрія, випадковість.
Я зупинилась перед знімком старої панельної багатоповерхівки — у кожному вікні горіло інше світло.
— Мені це щось нагадує, — сказала я. — Воно чесне.
— Місто завжди чесне, — відповів Назар. — Ми просто не завжди на нього дивимось.
Я кивнула. Ми пройшли повз кілька інших робіт — деякі були холодні, інші — навпаки, викликали дивне тепло.
— А ти вже вирішила, ким хочеш бути? — запитав він.
— Іноді думаю про архітектуру. А іноді — ні про що не думаю.
— І це нормально, — сказав він. — У нас ще купа часу. Хоча іноді здається, ніби всі вже мають план на життя, крім тебе.
— Саме так, — усміхнулась я. — А потім дивишся на когось, хто вже ніби все вирішив, і розумієш, що теж хочеш щось мати… але не знаєш, що саме.
— Я іноді думаю, що ми всі просто імпровізуємо. Тільки деякі роблять вигляд, що грають за нотами.
Мені сподобалась ця фраза. Ми не поспішали — і це було приємно.

Після виставки ми зайшли в маленьке кафе неподалік. У ньому пахло вишнями, тістом і чимось знайомим, затишним.
— Тут найкращі штруделі, — сказав Назар, коли ми сіли біля вікна. — Обіцяв — значить, треба скуштувати.
Я відкусила шматочок і заплющила очі.
— Добре. Навіть дуже.
— Знаєш, — озвався він, коли ми вже майже доїли, — ти трохи інша, ніж я думав.
— Це як?
— У школі ти ніби далека. Але коли говориш — ніби поруч.
Я посміхнулась. Його слова не були банальними. Не були тиском. Просто простими й чесними.
— Дякую, Назаре. За все. Мені справді було добре.
— І мені.
Раптово Назару подзвонила молодша сестричка зі сльозами, майже в істериці просила приїхати до її подруги дому, бо вона застрягла в ліфті. Він звісно перепросив, що має вже прощатися і вибіг рятувати сестру.
Я подивилась на годинник — майже пів на одинадцяту. В трамвай вже не хотілося, додому далеко. Я написала Дімі:
«Можеш забрати мене з кафе? Тут трохи далеко, а я вже втомилась, будь ласка.»
Він відповів тільки через кілька хвилин:
«Не можу сам, але щось придумаю. Чекай трошки.»
Мені стало трохи ніяково, але я не надала цьому значення. Замовила ще воду, погортала стрічку в телефоні, слухала, як в сусідньому залі офіціанти перемивають посуд. Уже починали готуватись до закриття.
І тут хтось відчинив двері. Я підвела очі — і завмерла.
Артем.
Він виглядав трохи збентеженим, але посміхнувся, як тільки побачив мене.
— Ти готова? — спокійно запитав він.
— Що? — я не одразу зрозуміла. —  Ти тут що робиш?
Він знизав плечима і підійшов ближче.
— Діма сказав, що тобі треба допомога. Я був неподалік. Тож — він кивнув у бік дверей. — Можу підвезти.
Я ще секунду сиділа, намагаючись усвідомити, що відбувається. Потім кивнула і взяла сумку.
— Добре. Дякую, що приїхав.
Я швидко сіла в його авто, і ми рушили. В салоні було тихо, пахло кавою і трохи його парфумами, такими «дорослими», не як у Назара.
Ми їхали кілька хвилин мовчки. Я відчула, як щоки ще гарячі після кафе, і якось ніяково сидіти поруч з ним.
— Ти що, на побаченні була? — раптом запитав.
Я ковтнула повітря.
— Не зовсім. Просто зустрілись із Назаром з мого класу. Він запрошував ще давно.
— Подобається? — спокійно. Без усмішки.
— Та не знаю, — відповіла я. — Він класний, але я не думала про це.
Артем кивнув. Пальці його легко били по керму в ритм з музикою, яка ледь чулася з динаміків.
— Тобі йдуть ці сережки, — сказав він раптом, не дивлячись на мене.
Я відчула, як обличчя спалахнуло.
— Дякую, — видихнула. — Мама подарувала. На день народження торік.
— Вони роблять тебе дорослішою. Але не перестарайся.
Я посміхнулась. Це було щось між жартом і турботою, і від цього мені стало якось дивно добре.
Ми під’їхали до мого під’їзду, але я не поспішала виходити. Сиділа ще трохи, згорнувши руки в кишені.
— Дякую, що підкинув.
— Завжди, — коротко відповів він. І перш ніж я вийшла, додав: — До речі. Якщо ще колись не захочеш їхати з кимось «не твоїм» — просто напиши Аля.
Я кивнула, нічого не відповідаючи, і вийшла. Спина горіла від його слів. Може, він і не мав на увазі нічого особливого. Але я запам’ятала це.


-----------------------------
Привіт, підготувала для вас оновлення, як вам історія? Чекатиму ваші коментарі, це буде хорошим стимулом для написання історії далі.
Дякую, що читаєте!