Розділ 2

7 років тому 

Мені було шістнадцять, і я тільки відкривала для себе архітектуру. Того літа наш дім перетворився на майстерню: мій брат Дмитро й Артем, його однокурсник, проводили на кухні цілі дні й ночі. Вони сперечалися, малювали, складали моделі, а я сиділа збоку з підручниками й ловила кожне їхнє слово. 

Мені подобалося, як вони вміли оживляти плани й простір на аркуші, як швидко рухалися їхні руки, як серйозно вони обговорювали дрібниці. Особливо мене зачаровував голос Артема — спокійний, упевнений. Він звучав інакше, ніж голоси однолітків. 

— Чесно, Артеме, якщо ми не закінчимо цю модель до захисту, я вкорочу собі віку, — буркнув Дмитро, втупившись у дерев’яні бруски. 

— Ти перебільшуєш, — спокійно відповів Артем. — У нас ще тиждень, ми впораємося. 

— Легко тобі казати, — пирхнув Діма. — Тобі тільки покажи — і зробиш ідеально. 

Я намагалася зосередитися на хімії, але щоразу, коли Артем нахилявся над кресленнями, моя увага танула. Я не розуміла, чому так пильно вдивляюся в те, як його пальці тримають олівець, чи як він кидає неуважні погляди на кухонний годинник. Але вдавала, що все ще занурена в підручник. 

— Аліно, — раптом звернувся до мене Артем, і моє серце здригнулося. — Ти там не знудилась із нашими балачками про архітектуру? 

— Ні, — поспішила я відповісти, опустивши очі, щоб не видати свого збентеження. — Мені цікаво. 

Він усміхнувся швидко й легко — і повернувся до креслень, ніби нічого не сталося. Але мені довелося зробити кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїти раптово пришвидшене серцебиття. 

Я піднялася з дивану під приводом, що хочу перевірити повідомлення, й пішла до своєї кімнати. Там, притулившись спиною до дверей, я видихнула і нарешті дозволила собі посміхнутися. Телефон уже світився непрочитаними повідомленнями: 

Марічка: «Ти ще жива? » 
Марічка: «Він там? Говорив із тобою?» 

Я сіла на край ліжка, пальці трохи тремтіли, коли набирала відповідь: 
Я: «Так. Він заговорив зі мною. Просто запитав, чи цікаво.» 
Марічка: «І? Ти ж хотіла, щоб він помітив тебе» 
Я: «Та я не знаю. Може, мені тільки здається. Він такий дорослий. А я…» 

Я поставила телефон на подушку, підняла погляд на стелю й зрозуміла, що серце досі б’ється швидше, ніж зазвичай. Це відчуття було новим і лякало мене своєю силою. 

«Чому я так реагую? Це ж просто Артем… друг мого брата…» — подумала я, але навіть подумки його ім’я звучало по-особливому. 

Зранку кухня була наповнена запахом свіжих тостів і теплою метушнею ранку. Мама готувала сніданок, час від часу зиркаючи на годинник, ніби намагаючись змусити час сповільнитися. Тато сидів за столом, гортав стрічку новин у телефоні, хмурячись на заголовки. 

— Аліно, снідай швидше, — кинула мама, не відводячи погляду від сковорідки. — Ти ж не хочеш запізнитися на контрольну? 

— Уже, мамо, — я поспішно кидала у рюкзак зошити, водночас намагаючись знайти шкільну картку для їдальні. 

— Ти завжди така зібрана, що аж страшно, — хмикнула Настя, що сиділа навпроти й сьорбала какао. Її очі уважно стежили за мною поверх чашки. 

— Краще бути зібраною, ніж як ти — забувати щодня щось нове, — парирувала я, ледь посміхнувшись. 

— Та ну, — Настя закотила очі, — я просто більше творча особистість. 

Тато відволікся від телефону й поглянув на нас з усмішкою: 
— Якщо ви так і далі «творчо» будете сваритися, точно спізнитеся обидві. 

— Все, я готова, — Настя підстрибнула з табурета й підхопила свій рюкзак. — Ти сьогодні проводиш мене, так? 

— Так, мала, — підтвердила я. Хоча їй було вже десять, Настя любила, коли я називала її «малою», і насправді зовсім не здавалася маленькою — швидше, впевненою і гострою на язик. 

Мама простягнула нам обом ланчі в упаковках. 
— І не забудьте поїсти, — суворо сказала вона. 

Ми йшли знайомою вулицею, проминаючи сірі багатоповерхівки, що здавалися однаковими. Настя впевнено крокувала поруч, раз у раз підкидаючи в руках свій рюкзак. 

— Я сьогодні спитаю в учительки, коли в нас наступна екскурсія, — сказала вона. — Може, підемо в музей сучасного мистецтва. Це набагато цікавіше, ніж твоя архітектура. 

— Серйозно? — я пирхнула. — Архітектура — це теж мистецтво, тільки практичне. 

— Мистецтво — це коли не треба рахувати формули, — філософськи видала Настя й кивнула на знак того, що вона сказала останню істину. 

Я посміхнулася. Її впертість завжди мені подобалася, стаючи старшою Настя будувала свій цікавий характер. 

Коли я зайшла в клас, то швидко зайняла своє місце біля Марічки. Вона відразу нахилилася до мене: 
— Ну що, ти готова сьогодні взяти контрольну штурмом? 

— Не знаю, — зітхнула я, розкладаючи ручки. — Вчора все летіло з голови, коли я сиділа з братом і його другом. 

— Ага, твої геніальні архітектори, — хмикнула Марічка. — Може, й мене підсадиш на це? 

— Спочатку давай виживемо сьогодні, — я усміхнулася, відчуваючи, як завдяки її жартам напруга потроху відступає. 

Учителька почала роздавати завдання, і в класі запанувала тиша, наповнена тільки подихами й шелестом паперу. Я глибоко вдихнула, намагаючись пригадати все, що вчора марно намагалася вивчити після вечора, проведеного біля ватманів. 

---------------------
Ось і новий розділ! Обов'язково додавайте книгу собі в бібліотеку, щоб отримувати сповіщення про оновлення. Буду дуже рада вашим лайкам та відгукам про книгу.
На вихідних беру трохи часу на відпочинок, але скоро обов'язково опублікую наступний розділ!
Усім гарних та спокійних вихідних!