Пролог

Сьогодні я знову проспала. Чорт забирай! Чому я ніяк не навчусь лягати раніше? Треба щось робити зі своїм графіком сну — здоров’я не скаже “дякую”, Аліно.

— Тепер я знову спізнююсь… Це дуже погано, — пробурмотіла я, оглядаючи себе в дзеркалі. — Годі марнувати час, треба збиратися.

Зараз мені 23, а почала працювати у 19, коли навчалася на другому курсі факультету архітектури. Останні 4 місяці я працюю у великій архітектурній компанії, мені пощастило туди потрапити через хороші рекомендації з попередньої роботи.

Скільки себе пам’ятаю, завжди подобалось малювати, а коли мій брат вступив на архітектора та я почула й побачила, що він вчить, то одразу зрозуміла — це моє!

Навчання у школі було точно цікавим, я закінчила з дуже хорошими оцінками, попри нелюбов до окремих предметів. Ну не розумію я, навіщо нам всім ідеально знати різні хімічні формули, і що з того?

Проте все кардинально змінилося в університеті, коли я вступила на омріяну спеціальність. Там також були деякі непрофільні предмети, але загалом усе навчання мене дуже сильно захоплювало! Навіть старомодні викладачі зі своїм підходом не змогли вбити моє бажання вчитися. Всі безсонні ночі були варті того. Однозначно всі недоспані ночі були недаремні, адже на другому курсі мене та ще декілька студентів відправили навчатися в один з кращих архітектурних університетів Європи — ETH Zurich, що у Швейцарії. Коли ми прибули в Цюрих, я просто не могла повірити своїм очам — усе було інше. На жаль, моя родина не мала можливості подорожувати іншими країнами, зате ми багато відкривали для себе рідну Україну.

Там я була два роки, закінчила свою програму та повернулася до рідного альма-матер, щоб завершити університет. Це були дійсно найкращі два роки мого життя, впродовж яких я отримала неоціненний досвід, працюючи зі студентами над власним проєктом, та, звісно, хороших друзів, з якими досі підтримую зв’язок.

— Настя, ти ще вдома? Чого ти мене не розбудила? — я гукала сестру, та, здається, вона вже пішла на пари. — Хоч одна з нас сьогодні буде вчасно, — тихо пробурмотіла я.

Два місяці тому ми з Настею почали жити разом — моя сестричка вступила на перший курс філологічного факультету й переїхала до мене, щоб не жити в гуртожитку.

Я швидко зібралася та вибігла з квартири. Як же добре, що офіс був розташований не в центрі міста, де вічні затори, а в зеленій парковій зоні — на моїй машині всього 15 хвилин їзди від дому.

Коли я зайшла в офіс, серце калатало, ніби я справді бігла марафон. Все, чого я хотіла — встигнути на планерку і не зганьбитися в очах керівника.

— Почекайте, будь ласка! — закричала майже добігаючи.

Ліфт почав відкриватися. Там стояв Святослав Юрійович, мій керівник та власник компанії. Йому близько 30 років, високий блондин із красивими сірими очима. Справжній ловелас — він безперечно красивий та чудово це розуміє і використовує. Приблизно половина дівчат компанії закохані в нього, а інша половина одружена.

— Аліно, це ти? Віддихайся, не хвилюйся, робота від нас не втече. Що, марафон бігла? — він усміхнувся, дивлячись на мене.

— Доброго ранку, Святослав Юрійович. Якби ж то був марафон, — внормовуючи дихання, відповіла я. — Спішила вчасно прийти та встигнути на наше планування тижня.

— Таке прагнення до роботи просто чудове. Проте я ж просив звертатися просто Станіслав.

— Так-так, я постійно забуваю.

Я вийшла на поверх раніше, щоб взяти свій ноутбук та зробити каву, а Станіслав поїхав одразу в кімнату для переговорів.

— Привіт, Дарино!

— Ооо, Аліно, привіт! А я тобі тут каву вже приготувала.

— Ти просто найкраща, не знаю, що робила б без тебе. До речі, маєш якісь плани на обід? Я б хотіла сходити у те нове кафе поблизу.

— Ти ще питаєш? Однозначно йдемо, якраз маю тобі розповісти про своє побачення.

— Я побігла, не хочу запізнюватися на збори. Дякую за каву.

З Дариною ми познайомилися, коли я прийшла в компанію, і ми дуже гарно здружилися за цей час. Вона працює тут уже два роки й добре знає компанію. Тому вона мені допомагала влитися тут та стала найближчою людиною.

Насправді поки робота в Horizon Architects мені дуже подобається: команда — суцільне натхнення, проєкти цікаві, є можливості для росту.

Я швидко допила каву, відкрила ноутбук і пішла в кімнату для переговорів. Колеги вже збиралися: хтось переглядав презентацію, хтось перекидався останніми жартами перед початком робочого тижня. Святослав Юрійович стояв біля великого екрана і щось швидко переглядав на планшеті.

— Добре, колеги, сідайте. Почнемо наше планування, — його голос одразу заповнив простір, зібравши всіх до купи.

Я зайняла своє місце ближче до краю столу. Святослав виглядав серйозним, навіть трохи втомленим. Певно, тиждень буде насиченим.

— На цьому тижні в нас кілька важливих моментів, — почав він. — По-перше, фіналізація проєкту для «Біг Бен квартал». Аліно, ти ж займаєшся рішеннями для першої секції?

— Так, Святослав Юрійович, я вже підготувала кілька варіантів і зроблю фінальні рендери до завтра.

— Прекрасно, — він схвально кивнув. — По-друге…

Він зробив паузу, переводячи погляд на колег, і злегка понизив голос:

— Цього тижня до нашого офісу має прибути другий власник компанії.

У кімнаті запанувала тиша. Всі знали, що Horizon Architects належить двом людям, але про другого власника ходили лише чутки. Він нібито працював із головним офісом у США, керував американською філією й ніколи не з’являвся в українському офісі.

— Він проведе кілька зустрічей із командою та візьме участь у переговорах з інвесторами, — продовжив Святослав. — Тож прохання до всіх: максимальна зібраність і віддача на сто відсотків.

Другий власник… Американська філія… Цікаво, хто він? Ходили чутки, що він суворий, молодий підприємець, який буквально з нуля підняв бізнес за океаном. Хтось навіть казав, що він син відомого архітектора зі США, але достеменно не знав ніхто.

Святослав на мить зупинився на мені. Його погляд став м’якшим, майже теплим, і це змусило мене почервоніти.