Розділ 12

Мене поцілував Кирило, в мене не вкладається це в голові, я настільки дезорієнтована, що ходжу по кімнаті. Вже вечір, ти втомлена, лягай спати, подумаєш про це завтра, але ж ні. А що тут думати, мізками розумію це неможливо, але почуття беруть гору і задають питання Чому це неможливо? Тобі сподабалось, чому ця історія не повинна продовжуватись?

Під мої роздуми роздається дзвінок у двері, вигукую від страху та закриваю вуста руками. 

- Соломіє, відкрий, будь ласка, двері - промовляє Кирило. О, ні. Він тут - Мовчати нема сенсу, я чув, що ти в квартирі та світло світиться - Я далі продовжую мовчати, в надії, що він піде - Я не піду, поки ми не поговоримо.

- Я не хочу з тобою розмовляти - все ж наважуюсь відповісти, не те, що не хочу, не готова.

- А треба, Соля, нам треба поговорити. Я хочу все прояснити - стоїть на своєму, глянь який впертий.

- Прошу, Кирили, будь ласка, йди. Я не відкрию тобі двері, ти будеш привертати уваги сусідів і в мене потім будуть неприємності. Ти ж цього не хочеш, тому залиш мене в спокої.

- Добре - здається від дослухався. Прислухаюсь, він справді пішов, але замість радості відчуваю сум. Та що ж таке зі мною. Що що ти закохалась, ось що Соломіє, а собі боїшся в цьому зізнатися.

Відходжу від дверей і чую дивний шум на балконі, я забула, що в мене відкритий балкон, мерщій біжу до дверей, але вже пізно. Кирило стоїть в мене на терасі та притримує двері рукою, щоб я не причинила їх. Де він тільки цьому навчився забиратись на другий поверх.

- Пізно - коментує мої спроби зачинити двері - Соломіє, ми поговоримо і я піду.

- Нема про що говорити, ти викладач, я студенка, ми не можемо бути разом. В нас з тобою прірва вікова - такий собі аргумент, а раптом спрацює і що ти будеш щаслива? Дожилась розмовляю сама із собою.

- Соля, я тобі подообаюсь? Відповідь так або ні, врахуй, я бачу тебе на скрізь, не брехати - промовляє та заходить в квартиру.

- Так - нема сенсу брехати, він все зрозуміє.

- Ти мені теж дуже подобаєшся, я довго боровся із почуттями до тебе, намагався уникати тебе, агресував, але нічого не допомагало. Я не можу перестати думати про тебе, врешті-решт обрав спробувати - посміхається, ну чому він такий милий.

- Я не знаю, що сказати - Соломіє, це не те, ти маєш сказати. Ти маєш сказати, що ви не можете бути разом.

- Скажи, що готова спробувати стосунки зі мною. Скажи, що це був найпристрасніший поцілунок в твоєму житті і що ти хочеш продовження в майбутньому.

- Так - відповідаю коротко, тамуючи тремтіння в голосі. 

- Що так? - такми розгубленим Кирила я бачу вперше.

- Щодо поцілунку - мої щічки миттєво червоніють.

- Соля, ти зараз дуже красива, можна?

- Що? 

- Давай зустрічатись? - ось так просто говорить Кирило, ніби буденність. Як би все було так просто.

- Як ти це бачиш?

- Хм, я не вмію красиво говорити, за мене краще будуть говорити вчинки - підходить дуже близько, обіймає за талію, ніжно цілує за вушко - яка твоя відповідь?

- Я згодна - що це мій голос, а як тепер бути. Це все його близькість на мене так діє.

- Соля, обіцяю, ти не пошкодуєш - доторкається вустами до моїх, ніби пробує їх на смак - серденько, я вкраду в тебе ще один поцілунок і піду - наш поцілунок перериває гучний звук грому і через секунду за вікном чується справжня злива.

- Кириле - міцно чіпляюсь за його руки. Мій страх, знову сильний грім і на цей раз вітер, що увірвався в квартиру із гучним стуком закриває двері.

- Тихо, тихо - ніжно гладить по волоссю - це всього лише злива, в Лісабоні вони особливо гучні. Я поруч, ти в безпеці.

- Ага - промовляю, щось схоже на звук, але з обіймів не відпускаю.

- Соля, я зараз закрию двері, а ти біжи поки в душ. Почекаю поки ти заснеш, а потім я піду - знову отримую цілунок в лоб.

- Добре - під поглядом Кирила знаходжу телефон, десята вечора. Знову гримить я намагаюсь вирівняти дихання, за вікном справжня стіна із дощу. В спальні швидко знаходжу піжаму, топ та шорти. Не знаю, як тепер все буде, але я відчуваю себе щасливою. Батьки завжди казала, що це основний показник правильного прийнятого рішення. Я та Кирило пара. Розмірковую про наше спільне майбутнє під струменем води.

Коли виходжу із ванни, Кирило дивитись фільм на телевізорі, помічає мене і робить звук голосніше, щоб я не так чула, що відбувається за вікном. Злива навіть не думає вщухати, а ще із більшою силою гримить та йде дощ.

- Кириле, а ти можеш залишитись, я боюсь та і не знаю, як ти дістанешся додому? 

- Соля, ми навіть думаємо про те саме - знову опиняюсь в його обіймах - я можу скористатись душем?

- Звісно, я зараз рушники тобі принесу.

Поки Кирило в душі, я розтеляю ліжко та одразу лягаю. Під цю зливу мені точно не вдасться заснути, стихія, яка всиляє в мене страх, це ще з дитинства так. Тільки злива я одразу бігла до батьків і мене заспокоював та відволікав тато смішними розповідями.

Кирило виходить із душу та мовчки вимикає світло, лише працюючий телевізор трішки освітлює кімнату. Подумки дякую Кирилу, що він нічого не запитує і не хоче, ще більше мене бентежити. Я слідкую за кожним його рухом, Кирило знімає штани, залишається лише у футболці та боксерах. 

- Будемо спати? - лягає поруч та притягує мене до себе в обійми. Дивна річ, ми нещодавно познайомились, мало, що знаємо один про одного і я зараз лежу в обіймах, а мені зовсім не страшно, я почуваюсь в безпеці поруч із Кирилом.

- Будемо, але навряд я засну - підіймаю голову та дивлюсь в очі Кирилу.

- Звідки в тебе страх?

- Не знаю, це з дитинства. А ти щось боїшся? - атмосфера затишку панує між нами, ніби це було завжди так.

- Боявся, що ти відмовиш мені - ніжно рукою проводить по моїй спині.

- Ти мене дуже здивував, я думала, що тільки я маю почуття до тебе, а ти мене ненавидиш - темрява дозволяє мені говорити все що думаю.