Розділ 11

Після вечірніх пригод із сусідом проходить два тижні, за цей час, Юля краще порозумілась із сусідом Василем, виявляється не такий він уже і негідник, як вона собі уявляла. Допоміг їй із встановлення шафи в квартирі, а потім запрошував на прогулянку, як жест вибачення за безсонні ночі. Вміє розмовляти та більше не влаштовує нічні галасливі вечірки за що вже декілька раз подякувала Кирилу. 

Я у свою чергу вже повіністю адаптувалась до життя у Лісабоні, середина осені як не як. Буває самотніми вечорами я згадую за своє життя в Україні і сумую. Уникала спогадів, бо одразу сльози на очах за батьками, братом, хоч ми і спілкуємось, але це зовсім не те. Я близька з батьками, тому мені іноді хочеться їх дуже міцно обійняти. Нічого, на початку зими перші канікули, а це вже через два місяці поїду в Україну, влаштую їм сюрприз.

За цей час в Лісабоні я зрозуміла, як важлива для мене сім'я і час проведений із ними. А ще зрозуміла, що мені дуже подобається Кирило, його зовнішність, характер, мужність, я навіть звикла до його закритості та зухвалості, це в його характері, хоча зі мною він намагається бути іншим, більш відкритим.

Я не тисну на нього, а лише вслухась в те, що він готовий розповісти про себе, а тоді складаю все, як пазли, щоб вийшла картина про Кирила. Ми ще декілька раз гуляли після моєї робити, не тільки я Кирила краще пізнала за цей час , але і він мене. Я розповіла про батьків про брата, про Івано-Франківськ, виявляється він там жив певний час проходив навчання.

Щоразу задаю собі питання, чи хочу я більшого у стосунках із Кирилом, так, звісно. Але це я запропнувала дружбу, а він за цей час не перетинав межу дружби. Нам і не можна, я студентка, він мій вчитель, тимчасовий, але вчитель. В університеті лише Юля знає, що ми спілкуємось поза університетом, Леон теж може здогадуватись, але він стільки тоді випив, що навряд чи пам'ятає, хто тоді мене врятував, бо був наляканим. Можливо після навчання ми продовжимо спілкування, але не зараз, не можна, є правила, які порушувати небезпечно. В нашому випадку залишається тільки дружба. 

Сьогодні працюю допізна, бо Інес раніше відпросилась, Кирило обіцяв мене провести, але до ресторану на вечерю не завітає, бо виникла термінова справа. Періодично поглядаю на годинник, коли вже той вечір, дуже вже хочу побачити Кирила, щорозу після прогулянки відкриваю щось нове про нього.

Останній відвідувач залишає ресторан, вже у звичному порядку все перевіряю та закриваю, виходжу на вулицю і бачу, що мене вже чекає Кирило із оберемком тюльпанів. Щось новеньке.

- Привіт, Кирило, - перша вітаюсь, ледь стримуючи свою посмішку.

- Привіт, Соломіє. Це тобі - спершу приобіймає, а потім дарує квіти.

- Дякую, аромат неймовірний - нахиляюсь, щоб вдихнути цей чарівний аромат.

- Як твій день? - запитує та бере мене за руку, а я не можу відмовити собі в цій миті, тому міцно тримаю за руку. Кирило легенько пестить мою руку і дивиться пильно в очі. Точно, він щось запитав, а я настільки була десь далеко, що забула, що треба говорити. В його очі можна дивитись вічність, настільки вони в нього магнетичні.

- Справи, все чудово, трішки втомилась після роботи, а ще дуже сумую за своїми рідними - чомусь захотілось поділитись із Кирилом своїми хвилюваннями.

- Це твоя перша розлука з рідними? - продовжує задавати запитання.

- Так, ми дуже близькі, тому ніяки месенджері не замінять живе спілкування. А ти сумуєш за рідними? - наважуюсь задати питання.

- Раніше сумував, а зараз звик, але коли вдається приїхати в село до батьків, то лише там відпочиваю душею - не можу відвести погляд від обличчя Кирило, бо він зараз дуже милий. Здогад про щасливий час в дитинстві зробив його таким.

- А де мешкають твої батьки?

- У Львівській області біля гір, там така чарвіна місцина, тобі обов'язково треба там побувати. Тиша, природа, гори та гірські ріки.

- Пощастило, я з братом майже кожне літо проводила в горах. Була мрія піти в похід, так щоб із наметами, але я не наважувалась, бо дуже люблю комфорт - Кирило киває у відповідь, а далі йде в мовчанні. Через плин часу складається враження, що Кирило десь далеко в своїх думках, а зі мною присутній суто механічно. Можливо йому не цікаво зі мною, а він тільки із ввічливості спілкується, хоча за цей короткий час, що ми знайомі, я зрозуміла, що це не в його дусі, щось терпіти, він одразу показує своє ставлення.

- В тебе щось сталось? 

- А що? - відповідає питанням на питання Кирило.

- Ти мовчазний, не як завжди і складається враження, що ти десь далеко думками. Якщо в тебе є справи, то я далі можу сама, тут ще трішки залишилось дійти.

- З чого такі висновки, в мене нема інших справ, окрім як бути тут з тобою - зупиняє мене, розвертає до себе обличчям, пальцями проводить по щоці - не можу більше - із цими словами Кирило мене цілує. Спершу ніжно, майже несміливо, ніби чекав,на мою відповідь. А далі поцілунок стає глибшим, пристраснішим. Кирило обіймає мене за талію, міцно .У цьому поцілунку був смак солодкого, довгоочікуваного, забороненого. Забороненого і такого солодкого, я із зусиллям припиняю поцілунок, обоє важко дихаємо.

- Пусти мене - шепочу тихо.

- Зізнавайся, що я тобі подобаюсь - замість того, щоб відпустити, стискає ще сильніше в обіймах.

- Кирило, будь ласка, не треба, нам не можна - знаю, що не така я вже сильна, можу здатися під поглядом цих карих очей.

- Вся справа в тому, що нам не можна? Добре я почну першим, ти мені подобаєшся - я затомовую подих, ні я більше не можу. 

- Будь ласка, відпусти - дивлюсь куди завгодно, тільки не в очі Кирилу, бо він все зрозуміє.

- Соля, я тебе відпущу, але знай ти будеш моєю.

Як тільки Кирило розриває обійми я зриваюсь на біг, ніби за мною гонитва. Біжу сама від себе. Швидко забігаю в під'їзд і лише, коли заходжу в квартиру та закриваю двері видихаю. Що це було? Кирило мене поцілував, доторкаюсь пальцями до губ, це найпристрасніший поцілунок, що в мене був.