Розділ 8

По очах Кирила розумію, що він не чекав на мене. Здається тут щось не так. Запізно усвідомлюю, що накоїла Інес, але діватись уже нема куди, тому ставлю їжу на столик:

- Ваше замовлення - його брови підіймаються у здивуванні.

- Привіт, ми домовлялись, що ти не будеш на ви до мене. А де Інес? - запитує Кирило.

- Я на роботі, а ти відвідувач, тому - від одного виразу обличчя Кирила замовкаю, не закінчивши говорити - Інес, зараз вона підійде, якщо потрібно - між нами затягується мовчання, я збираюсь з думками, щоб ще раз подякувати - Кириле, дякую тобі за допомогу.

- Не варто, повір я не вартий твоєї уваги - відповідає зовсім інше, що я геть не очікувала. А мені він тільки став подобатись.

- Я можу самостійно вирішувати, хто вартий моєї уваги, а хто ні - з натиском промовляю.

- Ти вже в клубі вирішувала і до чого це призвело - беземоційно відповідає, знову ці його зітхання - Соломіє, ти ще юна для мене, скільки тобі, вісімнадцять хоч є? - не дає мені відповісти, а далі продовжує - всі ці рожеві мрії не для мене, усвідом це.

- Мені вже двадцять, в мене немає мрій щодо тебе - та кого я обманюю, він мені сподобався, але в голос я промовляю зовсім інше - хіба не можна товаришувати, як друзі? - затамовую подих в очікуванні його відповіді.

- Мене не цікавить дружба в особі тебе - прибиває мене до місця цими словами, обличчям я не показую, що я відчуваю, хоча було боляче.

- Я тебе зрозуміла. Я тебе більше не потривожу - миттєво розвертаюсь і йду до Інес, яка весь цей час спостерігала за нами. Все для мене більше не існує цього чоловіка, досить. Чи сподобався він мені так, але я не дозволю так зі мною розмовляти. Не хоче спілкуватись, не потрібно я ще зустріну чоловіка, що буде гідний моєї уваги.

- Що? - запитує Інес

- Нічого, Кирило мене не кликав, це твоя ініціатива - бачу провину на обличчі Інес.

- Так, пробач, я думала так буде краще.

- А так і краще. Кирило не бажає зі мною спілкуватись - спокійно промовляю.

- Дивно, говорить він одне, а очима з'їдає тебе, як от зараз. Весь час поки ти йшла до мене він пристально дивився на тебе і зараз також - хочу повернутись, але зупиняю себе.

- Це все ілюзія.

Пізно повертаюсь додому, одразу лягаю спати, бо втома не дає зосередить на підготовці до пар. Вирішую, що завтра на шляху до університету, як буду їхати в трамваї підготуюсь. 

Наступні дні пролітають дуже швидко, вільної хвилини нема у щільному розкладі, це і добре. Мені подобається жити за планом. Навчання з кожним днем стає цікавішим, скоро в нас почнеться практика та для цього потрібно обрати напрям журналістики. Я схиляюсь до документалістики, бо обожнюю працювати із історією, розслідуваннями.

- Привіт, Юль, ти куди так поспішаєш? - наздоганяю в коридорі подругу.

- Привіт, хочу ще у вбиральну встигнути до пари. Ходімо - хапає мене за руку - сьогодні пара з воєнної журналістики, пам'ятаєш я тобі говорила, де сексі викладач. 

- Так, пам'ятаю.

- Як краще, розпустити волосся, чи зібрати? - запитує Юля, поки фарбує уста.

- Розпустити волосся, хоча тобі в будь-якому вигляді гарно - посміхаюсь.

- Дякую, Солю. Ось тримай - передає мені блиск.

- Юля, нам треба бігти, я не хочу запізнитись - поправляю оверсайз футболку.

- Йой, побігли.

Забігаємо в аудиторію за дві хвилини до початку пари, захекані, займаємо вільні місця, а їх не так багато, бо народу багато, нас об'єднали ще з однією групою. Вільні ряди майже задні, Юлі вже не подобається, бо хотіла сісти в першому ряді, але там уже все зайнято дівчатами із дуже, ну дуже глибокими декольте. Виявляється або треба було раніше йти в аудиторію, щоб зайняти місце, але без нафарбованих губ - сміюсь з Юлі.

- Щось він не дуже пунктуальний - шепочу Юлі, в цей час відкриваються двері в аудиторію і заходить Кирило. Що, це як таке можливо - О, ні - кажу в голос та намагаюсь пригнутись, щоб він мене не помітив.

- Що з тобою? - Юля не може зрозуміти, що зі мною.

- Нічого, все добре. Олівець впав, підіймаю - відповідаю, а в голові ряд думок, за що це мені і що робити, я ж не можу всю пару так просидіти.

- Соломія, оце справжній чоловік, яка енергетика, подивись в нього ще й тату є. Ой мамочки, він на нас дивиться - швидко відкриваю блоконот, щоб закрити обличчя, не зовсім розумна спроба сховатись, але в мене паніка.

- Ага - нема сенсу Юлі щось пояснювати, знаючи, як вона гучно може рагувати, вирішую краще їй пояснити після пари.

Тим часом Кирило Володимирович вітається зі всіма і представляється. Що Володимирович, він, що з України, не може бути. Юлю це теж дивує, але часу нема про це поговорити, бо він розпочинає лекцію.

Як тільки починається лекція в аудиторії мертва тиша, всі уважно слухають. Я слідкую, як він змінюється, це не той Кирило, що в кав'ярні, чи в клубі був. Кирило викладач, це коли нема натяку на веселість, чи грубість, це спокійний зібраний тон, що притягує, він ніби на завданні, такий сконцентрований.  В ході лекції розумію, що він мене не впізнав, тому я трішки розслабляюсь та вирівнююсь, насолоджуюсь лекцією, поки можна, бо раптом він ще заборонить на свої лексії ходити, подумки сміюсь із цього.

Кирило Володимирович, треба звикати, до такого звернення, показує відео та розповідає про свій бойовий досвід і як він потім використав його у воєнній журналістиці. Що потрібно, щоб бути воєнним журналістом, виявляється він спершу був військовим з величезним бойовим досвідом спецпризначенця, а потім перекваліфікувався у журналіста та виклада. Я намагаюсь все занотувати та не пропустити жодної цікавої інформації.

Під кінець лекції, йой, як швидко пролетів час, повідомляє, що ми будемо бачитись раз на тиждень протягом року і що у п'ятьох студентів є можливість піти на практику до Кирила Володимировича, пощастить комусь. Як би не наша історія, я б з радістю була б в ряді цих студентів.