Розділ 6

- Ти хто такий, йди куди йшов, я зі своєю дівчиною розмовляю - заявляє Леон.

- Соломія, це твій хлопець? - Кирило ігнорує Леона і розмовляє лиш зі мною і його погляд сканує мене. Я мовчу, бо вражена, він знає як мене звати і вперше звернувся до мене на ім'я - ти мене чуєш, це твій хлопець? - уже з більшим натиском запитує і його щелепи міцно стиснуті.

- Ні, це мій одногрупник - на одному подиху відповідаю. Цього було достатньо для Кирила, щоб він одним рухом відсунув Леона і перемістив мене собі за плече, що допомагає мені відчувати себе в безпеці.

- Чуваче, ти що собі дозволяєш, ти ще за це відповісиш - ніяк не заспокоюється Леон, але це скоріш не він, а алкоголь у його крові - Соломія, звідки він знає твоє їм'я, це що якась підстава?

- Леон, будь ласка, на сьогодні досить, ти п'яний, повертайся до друзів, поговоримо пізніше.

- Ти ще зібралась з ним говорити, серйозно? Може мені вас залишити і ви продовжите? - різко реагує Кирило, а я не хочу конфіліктів в університету, тому так кажу. Кирило чекає декілька секунд, а після мого мовчання, повертається, щоб піти. Я приходжу до тями одразу і мені вдається вхопити Кирила за руку:

- Зачекайте, будь ласка, тобто зачекай - змінюю звернення після його погляду - я, можна мені - не знаю, що сказати, бо страшенно налякана, що як би не Кирило, Леона можливо не зупинили б мої слова.

- Ну, давай без сліз - але напевно бачить, що вже пізно про це просити, трішки пом'якшує свій тон - ходімо, тоді потрібно заспокоїтись - Леон вже давно зник, а Кирило бере мене за руку і ми йдемо в сторону мого дому в цілковитій тиші.

- Кирило, дякую тобі - після мовчання, все ж наважаюсь сказати.

- Соломія, не варто дякувати, краще ти б про свою безпеку думала - відповідає в своєму холодно стилі. Цікаво він колись буває усміхненим і спокійним? 

- Варто, а як ти опинився в клубі? - тільки зараз до мене повертається раціо.

- Як всі, ногами, а тут дивлюсь, що ти не тільки погано справляєшся з роботою офіціантки, а ще й погано рзбираєшся в людях - повернувся бовдур Кирило.

- Кирило, я вже зрозуміла, що ти мене ненавидиш, то для чого спершу рятувати, а зараз глузувати - вириваю свою руку із його руки, замість сліз в мені прокидається злість. Я що дівчинка для того, щоб мене ображали щоразу, все досить - дякую, ще раз, але на цьому все. Не потрібно мене проводити, я викличу собі таксі - дістаю телефон, щоб знайти собі таксі, бо до будинку ще потрібно сорок хвилин йти, а сил уже нема.

- Соломія, зачекай, пробач.

- Бо, що я чую, Кирило вміє вибачатись. Цікаво, це такий в тебе спосіб спілкуватись із дівчатами, спершу поводишся як - не знаходжу слова, тому замовкаю.

- Як? - запитує Кирило.

- Як той, хто тільки знає що ображати дівчинку, а потім вибачатись - мене вже не зупинити, бо я його зовсім не розумію, якщо я йому байдужа, то для чого мене рятувати, а якщо не байдужа, то для чого мене ображати.

- Дійсно, я був занадто грубим із тобою - ці слова змушують мене зупинитись та повернутись.

- Давай почнемо наше знайомство із чистого аркуша - простягаю руку - мене звати Соломія, для друзів можна Соля - Кирило вагається хвилину, ніби в голові приймає для себе важливе рішення. Я вже хотіла опустити руку, але:

- Приємно познайомитись, Соломіє, мене звати Кирило - тисне мені руку. Я впершу бачу на його обличчі щось що нагадує посмішку і вона йому дуже пасує.

- Взаємно, рада що ми порозумілись. Я все ж викличу таксі для нас, бо йти таку відстань мені вже не сила.

- Не потрібно, в мене тут поруч автомобіль припаркований, ходімо - подає мені руку, а я її приймаю, а що ніч все ж на вулиці, можна зачепитись, а так я в надійних руках. Підходимо до авто, це масивний позашляховик темно-зеленого кольору, Кирило відкриває двері та допомгає мені сісти, я одразу пристібаюсь, справа звички. Напевно, його улюблені кольори чорний та темно-зелений, оскльки тільки таких кольорів він одягає одяг, а тут ще й авто такого кольору.

- Хм, як на такому авто ти маневруєш в цих вузьких вуличках?

- Ніяк, це неможливо, тому я кермую  лише коли потрібно за місто.

- Я зрозуміла - вирішую не продовжувати далі розмову, бо не люблю пусті балачки, а про що говорити із Кирилом не знаю. В тиші та тихому звуці роботи авто я повільно провалююсь в сон. Організм вимагає відпочинку.

Прокидаюсь від того, що хтось штурхає мене по плечу:

- Соломіє, ми на місці, прокидайся - миттєво відкриваю очі і крізь пітьму і світло фар розумію, що це мій під'їзд. Поправляю край сукні, ой як соромно.

- Я не розумію, а як ти знав куди їхати, я тобі не казала адресу - Соломія, вже запізно лякатися, кажу сама до себе.

- Я знаю твою адресу - спокійно і якось втомлено відповідає Кирило. Дійсно на годиннику четверта ранку, чому це він має бути не втомленим.

- Звідки знаєш? - сна як і не було.

- Я - зітхає, вирішує, пояснювати, чи ні - я проводив тебе після зміни.

- Серйозно, чому? Це як? - не йму віри.

- Бо ти залишалась пізно сама і додому йшла сутінками у великому місті, а так, я був спокійний, що з тобою все добре. Район де ти мешкаєш, хоч і спокійний, але тут бували кримінальні випадки.

- В мене нема слів.

- А вони і не потрібні, біжи додому та лягай відпочивати. Я теж тут поруч живу, через квартал, тому мені було не складно, як раз по дорозі.

- Дякую, Кириле, за турботу. Ти мене сьогодні дуже здивував - посміхаюсь.

- Біжи вже, хутко в ліжко - чому він того, як він скзаав ліжко в мене мурахи. Завтра буду з'ясовувати свої відчуття на сьогодні досить пригод. 

- Бувай, солодних снів.

- Бувай, Соломіє - розтягує моє ім'я.

Як тільки я потрапляю в квартиру, одразу йду в душ, змиваю сьогоднішній день та втому. Голова торкається подушки я миттєво засинаю.Оце так з'їздила в клуб, все з мене досить, недаремно я не люблю клубів, сьогоднішній день тому доказ, чому і не варто в них ходити і зраджувати собі.