Розділ 4

Я більше не розмовляла із Кирилом, мушу визнати, що йому пасує це ім'я, після того випадку біля річки та потім біля під'їзду. Він щовечора приходив, обслуговувала його Інес, це була наша мовчазна згода за що я їй дуже вдячна. Ми обоє робили вигляд, що ми незнайомці і свідомо уникаємо один одного, хоча декілька раз я ловила на собі його погляд, чи то мені здалось.

Минуло два тижні від тоді, як я приїхала в Лісабон, за цей час я маю підробіток та чудовий колектив з яким я швидко знайшла спільну мову. Сьогодні перший начальний день, хвилювання не полишає моє серце. З португальською не так добре, загальні фрази та окремі слова, особливо кулінарного спрямування знаю, а на цьому все. Інес каже, що мені потрібна практика.

А взагалі існує теорія, що найкраще вивчаєш мову, коли закохуєшся в носія мови або довгий час живеш в країні. Інес радить закохатися, а я у свої двадцять не знаю, що таке кохання, так були поцілунки із одногрупниками, але на цьому все, далі без почуттів, тому і не продовжувала. Можливо я не здатна на таке кохання, як в моїх батьків, або ще занадто юна для цього почуття. Мої батьки зустріли один одного, коли мамі було двадцять п'ять, а татові тридцять три, в мене ще багато часу.

З цими роздумами сідаю на трамвай та вирушаю в університет, вирішила одягнути довгу лльну темно-зелену сукню із розрізом спереду, волосся зав'язала в низький хвіст, вийшло гарно.

В університеті дізнаюсь, що група складається із двадцяти студентів, по чотири пари щодня, цей графік мене влаштовує, буде час на перепочинок між навчанням та роботою та на обід.

Займаю місце в аудиторію та поки чекаємо на викладача розглядаю своїх тимчасових одногрупників, всі такі цікаві та неординарні, що приїхали із різних країн, тому викладати будуть англійською, що дуже тішить.

Поки розглядаю, відчуваю, що поруч хтось сідає:

- Привіт, біля тебе вільно? - запитує блондинка серднього зросту.

- Так, вільно - відповідаю англійською.

- Чудово, я присяду, мене звати Юля - простягає руку для знайомства.

- Приємно, мене звати Соломія, можна просто Соля - відповідаю українською.

- Ти що з України? Серйозно - в очах читається, як важко Юлі в це повірити.

- Так, з Івано-Франківська, а ти? - моєму щастю немає меж, що я не одна тут з України.

- А я із Харкова, оце я вдало сіла, ніби відчула щось рідне - на обличчі посмішка.

- Так, будемо дружити? - запитую, чи то констатую факт.

- Так - уже пошепки відповідає Юля, бо в аудиторію заходить викладач.

Чотири години  в університеті пролітають дуже швидко, найбільш сподобалось, як викладачі розповідали про випадки, що трапились в їх журналістський діяльності. На перерві проводжу час із Юлею, виявляється вона мешкає у сусідньому районі від мене, домовляємось, що на пари будемо добиратись разом.

Юля приємна у спілкуванні і в нас багато спільного, хоча зовні ми зовсім різні, вона блондинка, я темно-руса, в неї блакитні очі, а я маю зелені, єдине, що співпадає - це наш зріст. Вона як і я ще не їздила до океану, домовляємось, що на вихідних з'їздемо разом. Перший день в університеті видався вдалим, я і мріяти не могла, що зустріну когось із України.

Після пар прощаємось біля кав'ярні, Юля йде додому, після того як ми обмінялись телефонами, а я переодягаюсь і йду працювати. Інес зустрічає мене посмішкою:

- Як група, є симпатичні хлопці? - я їй розповідала, що приїхала сюди навчатись і сьогодні перший день в університеті.

- Інес, які хлопці, я вчитися приїхала - посміхаюсь.

- Соля, бажано симпатичні.

- Не бачила, я познайомилась із дівчиною, яка теж українка, домовились на вихідних з'їздити до океану, не хочеш з нами?

- Оу у нас планується дівчача вечірка, поїду до океану, тільки якщо потім буде клуб.

- Добре, я запитаю в Юлі та завтра тоб.. - замовкаю, бо до нас підходить Кирило. Дивлюсь і думаю, він знає, що таке посмішка, завжди серйозне і беземоційне вираз обличчя.

- Я втомився на Вас чекати - звертається до Інес, на мене навіть не поглянув. Чим я заслужила таке відношення.

- Вибачте, зараз я вам принесу Ваше замовлення, воно вже готується  - миттєво реагує Інес.

- Це добре, бо я вже думав, що Ви сюди ходите, щоб про клуб поговорити - в мене автоматично відкривається рот від здивування.

- А підслуховувати не гарно - коментую його слова, не втримавшись. Соля ти для чого реагуєш на Кирила тобі не вистачило вашої попередньої зустрічі, подумки себе лаю.

- Інес принесіть, будь ласка, моє замовлення чим скоріш - ігнорує мої слова і це страшенно бісить.

- Зараз - Інес йде на кухню, а я проводжу очима Кирила, що повертається до свого столика.

Пізно ввечері лежачу у своєму ліжко налаштовуюсь на завтрашній день, можливо Інес права і мені потрібно відпочити, потанцювати, бо останнім часом я дуже напружена, можливо це так проходить моя адаптація.

Відповідаю батькам, що в мене все добре, розповідаю про Юлю, та надсилаю фото із кав'ярні. Батьки раді, що я щаслива, але дуже скучили за мною і я за ними теж. Тато не дуже задоволений, що я працюю, але нічого не каже, стримує себе, бо це моє життя та моє рішення. Мама навпаки радіє, що в чужій країні я так легко облаштувала своє життя, каже, що цією легкістю я маю завдячувати татові, це його гени.

Наступні дні в університеті видаються мені не дуже цікавими, бо суха теорія, а от наступний тиждень буде цікавимішим, бо додається профільна журналістика і буде військова журналістика. Старші курси розповідали, що там дуже сексі викладач і матеріал подає нестандартно, дивуюсь, коли тільки встигла Юля це дізнатись.

- Як думаєш, як він виглядає? - запитує Юля.

- Хто?

- Ну, викладач із війської журналістики, ти мене взагалі слухаєш, Соля?

- Не знаю, високий, широкоплечий, чорне волосся і карі очі - на автоматі відповідаю.

- Супер, тепер я знаю, який типаж чоловіків тобі подобається - штовхає мене ліктьом - подивись на Леона із Італії, симпатичний?