Глава 16

Владислав

Повертаюся з відрядження з дивним занепокоєнням на душі. Я вже давно звик до напруженого графіка, але цього разу щось не дає мені спокою. Від моменту, коли відлетів на показ нової колекції, мене не покидає думка про Аліну. Я не бачив її вже кілька днів, і це бісить. Я навіть не намагався викинути її образ з голови — це просто немає сенсу. Її миле личко знову і знову повертається до мене і тривожить пам’ять.

А ще те, що вона хворіє не дає мені спокою. Я мав би бути поруч з нею, але мій графік настільки щільний, що я вперше жалкую, що не маю замісника.

Літак м’яко торкається смуги, й я нарешті вдихаю глибоко. Рідна земля зустрічає похмурим небом і прохолодним повітрям. Але для мене це не грає ніякої ролі. Жодна погода не зупинить мене в досягненні своїх цілей. Ані в бізнесі, ані в особистому плані.ю 

Виходячи з аеропорту, я кидаю короткий погляд на свого водія, який вже чекає мене біля чорного седану. Усе як завжди — злагоджено, організовано, під контролем. Я навмисно викликав водія, щоб відпочити після перельоту, але в думках якась напруга і цей неспокій не дає мені можливість розслабитися.

— Вітаю вас, пане Романов. Як завжди, додому? — питає Олексій, мій водій, відчиняючи дверцята іномарки.

— Ні. Спочатку в офіс, — відповідаю різко й сідаю на заднє сидіння.

Під час поїздки думками повертаюся до Аліни. Вона хворіла, коли я вирушав до Сеула. Гадаю, вона вже мала б одужати і з’явитися в агенції. На неї там чекає проєкт, який я створив спеціально для неї, щоб показати і підкреслити її красу. Цікаво, чи сподобалось їй? Я залишив чіткі вказівки своїй команді, як працювати з нею. Марк мав би легко знайти з Аліною спільну мову, вона дуже здібна дівчинка.

В агенції мене зустрічає Марк. Його вираз обличчя одразу видає, що він має новини. І судячи з понурого погляду — не найкращі. 

— Розповідай, — кидаю йому, щойно ми опиняємося у моєму кабінеті і за ним зачиняються двері.

— Аліна Савченко не з’являлася в агентстві з моменту вашого від’їзду, — відповідає Марк, уникаючи мого погляду. 

— Ти телефонував їй? — запитую й насуплюю брови. 

— Ні, — опускає очі Марк. — Я вирішив, що це не варте вашої уваги...

Роздратування миттю охоплює мене і я напружую щелепи.

— Відколи ти щось тут вирішуєш?! — мій голос гримить громом на весь кабінет.

Я не терплю свавілля, і тим більше, коли хтось бере на себе більше зобов’язань, ніж це має бути.

— Цілий тиждень моделі немає і проєкт, в якому вона має бути головною, не виконується! Як це розуміти, Марку?! — обурююсь.

Мої слова звучать грізно, наповнюючи кабінет дзвінким відлунням. Марк відсахується, але швидко додає: 

— Я все виправлю.

Підіймаю руку, щоб припинити його жалюгідні виправдання: 

— Ти мав це зробити ДО того, як я повернувся. А не тепер. Можеш йти. Я сам розберуся з Аліною!

Він поспішно виходить, залишаючи мене наодинці з моїми емоціями і думками. Навіть не замислююся ні на секунду і тягнуся до телефону в кишеню. Мені потрібні чіткі відповіді, і тільки Аліна може дати мені на них відповіді.

Чому вона зникла? Можливо, вона ще й досі хворіє? Або ж їй стало гірше? Перебираю різні варіанти. Треба вияснити, що у неї сталося. Щось підказує, що справа не лише в її здоров’ї.

Набираю її номер. На іншому кінці дроту довго не відповідають, і я вже починаю втрачати терпіння. Але нарешті чую її голос — тихий, ледь помітний серед шуму й гучної музики, яку чутно на фоні.

— Аліно? — вимовляю, і голос виходить жорстким, хоч я й намагаюся говорити спокійно.

— Алло? — чую її у відповідь. Її голос тремтить. Мене це дратує і водночас тривожить.

— Вийди туди, де тихіше, — наказую, не залишаючи їй вибору. Я не терплю хаосу.

Чую, що вона до когось говорить, шум, який слабшає, і нарешті настає тиша. Вона питає, навіщо я дзвоню. Мене це дивує, але замість цього я твердо відповідаю:

— Ти думала, що я тебе залишу? Ти помилилася, Аліно.

Вона мовчить. Я знаю, що вона не очікувала почути такі слова. Відчуваю її нерішучість через телефон, але мені потрібно більше. Мені потрібно знати, де вона знаходиться. Я хочу поговорити з нею негайно. Аліна вагається, голос її тремтить і зовсім не рішучий.

— Скажи адресу, — наполягаю я ще більш твердіше.

Зрештою, вона каже: 

— Квіткова вулиця, будинок 17, — відповідає, мов підкоряючись. 

— Чекай мене, — кидаю коротко і завершую дзвінок. 

Її голос залишається в моїй голові, поки я крокую до автомобіля. Сідаю всередину і називаю Олексію адресу. Я б міг сам сісти за кермо, але я не впевнений, що втримаюся і не порушу правил дорожнього руху.

Дорога здається довшою, ніж є насправді. Під'їжджаємо до вказаного місця. Будинок кишить народом, лунає музика. Там сто відсотків купу п’яних молодиків, алкоголю і всякого зброду. Стискаю зуби від злості. Що вона тут робить? Хто запросив її сюди? Виходжу з машини і впевнено заходжу в будівлю.

Музика б'є по вухах, запах алкоголю й тютюну наповнює простір. Пробираюся крізь натовп, шукаючи її. Але ніде не помічаю знайомого обличчя. Не знаю, яка сила змушує мене зазирнути за зачинені двері якоїсь дальньої кімнати, але те, що я бачу в ній, змушує мене завмерти на місці.

Аліна лежить на ліжку, а зверху на ній вовтузиться тіло якогось урода. Він схопив її за руки і тримає силою. Її обличчя перекошене від страху і болю. Бачу, що вона плаче і намагається вирватися. Він придавив її своїм тілом і… Мій мозок вибухає від усвідомлення того, що зараз відбувається.

Мерзотик! За секунду усвідомлюю, що це той, кого я бачив в крамничці. Мене охоплює безконтрольний гнів. Кров миттю закипає і я вимикаю здоровий глузд. Залишаю лишень тваринні інстинкти — знищити гада.

Стрімко підходжу і силою відриваю покидька від Аліни. В його очах шок, але мені байдуже. Завдаю йому удару. Потім ще одного. І ще. Мене переповнює злість, яку я не можу контролювати. Чую її голос, як вона кличе мене, але продовжую бити цього смердючого покидька, який посмів до неї доторкнутися.