Глава 15

Аліна

Серце б'ється скажено. Виходжу на балкон, поспіхом зачиняю за собою двері. Тут прохолодно, але я не зважаю. Нарешті тиша. Чутно лишень далекий шум міста, приглушену музику з нетрів будинку та мій важкий подих.

— Навіщо ви дзвоните? — запитую майже пошепки.

На тому кінці дроту западає коротка пауза. Я навіть на мить думаю, що зв'язок обірвався, але тут лунає знайомий голос — низький, врівноважений, владний. Серце починає калатати сильніше.

— Ти думала, що я тебе залишу? — Владислав говорить спокійно і впевнено. — Ти помилилася, Аліно.

Стискаю телефон сильніше в руках. Несвідомо опираюся на загорожу балкону, бо почуте збиває мене з ніг. Відкриваю рот, щоб відповісти, але слова застрягають в горлі. Владислав Романов знову з'явився у моєму житті, і судячи з його заяви, він зовсім не збирається з нього йти.

— Де ти зараз? — його запитання звучить не як прохання, а як наказ.

— Нащо вам це знати? — нарешті знаходжу в собі сили відповісти. Мій голос тремтить, хоч я і намагаюся говорити впевнено.

— Бо я хочу з тобою поговорити. Негайно. Віч-на-віч.

Негайно? Завмираю. Мене охоплює паніка. Що відбувається? Він говорить твердо, даючи зрозуміти, що не прийме жодного “ні”.

— Це неможливо, — мимрю я.

— Я не запитую, чи це можливо, Аліно. Я повідомляю тобі, що ми побачимося сьогодні. Скажи де ти і я приїду, — його тон стає різкішим. — Де ти?

Я вагаюся, стискаючи телефон так, що аж боляче. Думки плутаються, а всередині наростає тривога. Сказати йому, де я? Але ж тут Ян... Зчиниться скандал, якщо вони зіткнуться. Ян згорить від ревнощів. Тож буде краще, якщо я просто відмовлю Владиславу, але я не можу...

— Навіщо вам це все? — видихаю я. Мені хочеться знати, чому він знову з'явився в моєму житті. І де він був ці дні, чому зник.

— Назви адресу, Аліно, — повторює Владислав. У його голосі чую ту саму владність, яка завжди змушує мене тремтіти й підкорятися.

Дивлюся розгублено на вечірнє місто, а мої губи тим часом самовільно вимовляють:

— Я... на Квітковій вулиці, будинок 17.

— Чекай мене, — коротко відповідає він і завершує дзвінок.

Дивлюся на телефон в руці. Серце від хвилювання гупає так сильно, що здається, воно зараз вирветься назовні. Що я наробила? Навіщо сказала йому адресу? Тепер матиму конфлікт з Яном.

Раптом двері балкона відчиняються, і до мене заходить Ян. Напевно, підслуховував.

— Хто тобі дзвонив? — голос Яна звучить вимогливо. Він трохи роздратований, але намагається тримати себе в руках.

Ян дивиться на мене з підозрою. Його очі темні, майже злі, а в голосі вирує обурення та... ревнощі?

— Це неважливо, — тихо кажу я, опускаючи погляд.

— Неважливо?! — він робить крок до мене, і я бачу, як напружені його вилиці. — Аліно, ти тікаєш на балкон, бліднеш і говориш до мене крізь зуби, а потім кажеш, що це неважливо?! Я повторюю — хто це був? — його голос стає вищим.

— Ян, не кричи, будь ласка, — намагаюся заспокоїти його, але сама чую, як тремтить мій голос.

— Хто?! — він робить ще один крок до мене, і я відступаю на крок назад.

— Просто... знайомий, — кажу я невпевнено.

— Знайомий? — Ян криво всміхається, але погляд злісно блищить. — І що це за знайомий, який телефонує тобі пізно ввечері, а ти виглядаєш так, ніби привида побачила? Це ж був він, так? — він стискає щелепи. — Романов?

Завмираю. Не можу вимовити ні слова. Намагаюся зберегти спокій, але мій вираз обличчя видає мене. Ян це бачить.

— Ти жартуєш... — його голос падає майже до шепоту, але від цього стає ще страшніше. — Це дійсно він. Що йому від тебе потрібно?

— Ян, припини! — прошу я. Треба припинити цей безглуздий допит. — Не вигадуй того, чого немає.

— Немає?! — він кривиться в гримасі. — Цей тип навіть не приховує, що хоче тебе! І ти, мабуть, сама не знаєш, що з ним робити, так? Чому ти йому відповідаєш?!

— Тому що я не можу просто проігнорувати... — раптом зупиняюся, усвідомлюючи, що сказала зайве.

— Не можеш проігнорувати? — Ян робить ще крок вперед, і тепер ми майже впритул одне до одного. Але те та близькість, якої хочеться уникнути. — Ти й досі думаєш про нього? Тебе що, до нього тягне?

Я відводжу очі, не в змозі відповісти. Правда застрягає в горлі. Прямі запитання Яна дають відповіді на мої власні запитання.

— Зрозуміло... — його голос вже не такий гучний, але в ньому стільки розчарування, що мені хочеться провалитися крізь землю.

— Яне... — починаю я, намагаючись його заспокоїти. Але він різко піднімає руку, подаючи знак, щоб я замовкла.

— Знаєш що, Аліно? — каже він тихо, з гіркотою. — Я намагався тебе повернути. Я був поруч, коли тобі було погано. Думав, що ти зробила вибір... що ми обрали одне одного. Але, мабуть, помилився.

— Це не так! — заперечую я, але мої слова звучать занадто безпорадно.

— Доведи, що не так, — дивиться він на мене важко, очікуючи відповіді.

Я мовчу. Бо не можу сказати нічого, що не буде брехнею.

Ян раптово бере мене за руку й майже силоміць виводить з балкону. Він тягне мене через натовп гостей. Я розгублено слідую за ним, не розуміючи, що відбувається. Навколо — сміх, музика, гул голосів, але в цей момент все це зливається в один суцільний шум. Здається, що всі дивляться в наш бік, але насправді ніхто і уваги не звертає на нас. У людей вечірка, всі веселяться, випивають, танцюють. Всі, крім нас.

— Яне, куди ми йдемо? — питаю я, але він не відповідає.

Він не відповідає. Мовчки відчиняє двері й заводить мене у невелику кімнату. Тут тихо. За дверима лишається весь шум вечірки. У кутку кімнати стоїть широке ліжко, освітлене слабким світлом від нічника. Атмосфера здається гнітючою. Я інстинктивно зупиняюся, але Ян не відпускає моєї руки.

— Ян, що ти робиш? — мій голос тремтить.

Він підводить мене до ліжка і повертається до мене обличчям. Кладе руки на мою талію. Його пальці міцно впиваються в тіло крізь тканину моєї сукні.