Глава 14. Аліна

Аліна

Дзвінок будильника вириває мене зі сну. Я мружусь від яскравого світла, що пробивається крізь штори, і зітхаю. Нарешті закінчилися мої дні хвороби. Голова вже не гуде, ніс дихає вільно, а настрій... Ну, з ним ще треба попрацювати.

Відкидаю ковдру і повільно підіймаюсь з ліжка. Сьогодні перший день на роботі після тижня перерви, і хоч я й рада повернутись до звичної рутини, десь глибоко всередині з'являється дивне відчуття порожнечі. Я сама собі сказала, що викинула з голови все, що стосується агенції та Владислава Романова. Це боляче, але необхідно. Життя продовжується, а я не хочу чіплятися за те, що не має майбутнього.

Зупиняюсь перед дзеркалом і дивлюсь на своє відображення. Легке нічне плаття у квіти, заплетене волосся у косичку і трохи бліда шкіра — звичайна я, звичайна дівчина, яка працює в маленькій книжковій крамниці. Куди такій простушці працювати моделлю в всесвітньо відомій агенції Романова?! Саркастично хмикаю і йду в душ. Я взяла занадто високу планку. 

Після душу снідаю, одягаюся і збираюся на роботу. Цілий тиждень замість мене працювала пані Марта, власниця крамнички. Вона ні словом не обмовилась, що я захворіла. Навпаки, турботливо повідомила, щоб я не поспішала і лишень коли буду в силах, аж тоді поверталась до роботи.

Пані Марта, як завжди, зустрічає мене теплим поглядом і доброю усмішкою. Я вітаюся і всміхаюся їй навзаєм. Чесно кажучи, я скучила за цим маленьким книжковим світом. Лаковані дерев'яні полиці, запах паперу, шурхіт сторінок, блискучі обкладинки — це мій світ. 

— Ти маєш краще берегти себе, дівчинко, — каже пані Марта, поправляючи окуляри на носі.

Я лише киваю і усміхаюся.

— Ти впораєшся самостійно?

— Так, — запевняю. Я вже цілком одужала і добре почуваюся.

— Гаразд. Тоді я залишаю тебе саму. Треба владнати деякі справи.

— Гарного дня, — бажаю власниці, коли вона в елегантному пально йде на вихід і слідом за нею зачиняються двері.

Робота допомагає відволіктися. Кожен покупець, кожна книжка, яку я кладу на полицю, стає маленькою цеглинкою в мурі, яким я намагаюся захиститися і звести навколо себе, щоб не думати про Романова.

Ближче до обіду мій телефон починає вібрувати. На екрані з’являється ім'я Яна.

— Алло? — відповідаю я, обпершись об стос книжок на прилавку.

— Привіт, сонечко! — голос Яна бадьорий і трохи надто гучний. — Ти пам’ятаєш, що сьогодні вечірка?

Зітхаю і корчу невдоволену пичку. Чесно кажучи, я й думати про це забула.

— Яне, може якось без мене? Я тільки-но вийшла на роботу...

— Алінко, ну годі! — перериває він мене майже благально. — Я обіцяв, що буде весело. Тобі треба трохи розвіятись! Ти заслужила це.

— Я навіть не знаю... — хочу знайти відмовку, але не знаю, щоб такого вигадати.

Ян не відступає.

— Все вирішено. Я зайду за тобою ввечері, добре? Обіцяю, це буде класно.

Я вагаюся, але врешті-решт відповідаю:

— Гаразд, — кажу без особливого ентузіазму.

— Ось і чудово! До зустрічі!

Відкладаю телефон і дивлюся на нього, ніби він винен у всіх моїх проблемах. Нехай Ян і справді намагається змінитися, але мене всерівно щось тривожить щодо нього. Не впевнена, що зможу веселитися так, як цього хоче він.

Робочий день закінчується. Зачиняю крамничку і йду додому. У мене немає ані сил, ані бажання, ані настрою йти на вечірку. Але обіцянка є обіцянка. Коли повертаюся додому, мама вже щось робить на кухні, а з залу чується звуки телевізора.

— Доню, це ти? — гукає мама з кухні.

— Так! — знімаю верхній одяг і чобітки.

— Вечеряти будеш?

— Ні, я не голодна, — кажу і йду до своєї кімнати.

Сідаю на ліжко і зітхаю. І що мені одягнути на ту костюмовану вечірку? Робити з себе опудало чи малювати на обличчі грим зовсім не хочеться. Ну і от нащо мені цей геморой?!

В кімнату заходить мама з горнятком чаю, ніби відчуваючи мій настрій.

— Щось трапилось, люба? — вона дивиться на мене. — Ось, попий теплого чаю з лимоном.

— Ні, все добре, — відповідаю автоматично і беру чашку з її рук.

Мама дивиться на мене уважно.

— Тоді в чому справа? На тобі обличчя немає.

— Та мушу йти з Яном на вечірку. А бажання зовсім немає. Ще й вечірка в честь Хеловіну. Треба якийсь костюм…

— Просто будь собою, доню. Не хочеш — не йди. А якщо вирішиш піти — то одягайся так, як цього хочеш ти. Слухай своє серце.

Я лише мовчки киваю, але мамині слова чомусь застрягають у моїй голові. Вона цмокає мене в скроню і повертається на кухню. Задумливо випиваю чай. Гаразд. Піду я вже на ту вечірку. Може думки про Владислава мене покинуть хоч там.

Дістаю з шафи чорну сукню, яку Ян колись назвав "ідеальною" для моєї фігури. Вона мені не подобається, бо занадто коротка і вульгарна, але сьогодні я просто не хочу сперечатися.

Коли лунає дзвінок у двері, я беру сумочку і глибоко вдихаю. Йду в коридор і відчиняю.

Ян зустрічає мене з широкою усмішкою.

— Ти неймовірна, — каже він, обіймаючи мене й підносячи до губ мою руку. Змушую себе усміхнутися у відповідь, але десь глибоко всередині мене продовжує гнітити дивний тягар, ніби щось у цьому вечорі не так.

— Це всього лиш сукня, — кажу, натягуючи вузькі чоботи на підборах.

Ми виходимо на вечірнє повітря. Ян тримає мене за руку, а я автоматично йду поруч, ніби все це вже не вперше. Місто виблискує ліхтарями, шумить машинами й сміхом десь у темряві. Але я майже не чую цього — мої думки десь далеко, в іншому місці.

— Ти якась мовчазна сьогодні, — Ян дивиться на мене й ледь нахиляється ближче. — Хвилюєшся?

Я киваю, хоча не зовсім розумію, про що він питає.

— Просто втомилась трохи. Перший день після хвороби, — відповідаю, усміхаючись крізь напруження.

— Я ж казав, що тобі треба відпочити! — він стискає мою руку міцніше. — Але зараз все зміниться, ось побачиш.